Коли вартові зрештою отямилися, міст уже був опущений під радісні вигуки натовпу, що безладно кинувся по ньому в перший двір.
Серед загальної метушні багато з тих, що вели облогу, не зрозуміли, що відбувається, і вирішили, що це комендант, передумавши, наказав опустити міст.
— Хто цей сміливий хлопець? — запитав Леблан Боннемера, показуючи на Жака.
— А хто його знає! Мені лише відомо, що він зіпсував не тільки міст, а й мою сокиру, — відповів, сміючись, Боннемер.
Леблан поклав важку руку на плече Жакові.
— Хто ти такий? Як тебе звати?
— Руйнівник Бастілії! — гордо відповів Жак.
— Це я бачу. А ім'я? Має ж у тебе бути ім'я?
— Звіть Жаком, якщо не заперечуєте.
— Жаків багато. Ти цілком заслуговуєш, щоб тебе відрізняли від інших Жаків і звали Жаком Відважним.
Цього разу не тільки вуха, а й щоки Жакові зашарілися. Піт і доти градом котився з його обличчя, а зараз хлопець уперше за цілий день відчув, яка нестерпна липнева спека.
— Бачиш, слава йде за тобою по п'ятах! — захоплено прошепотів Шарль. І на доброму його обличчі не відбилося й тіні заздрощів. Жак встиг це помітити, хоч думав тільки про одне — як пробитися вперед.
Розділ двадцять восьмий
БАСТІЛІЇ БІЛЬШЕ НЕМА!
А натовп усе збільшувався. І ось людський потік, в якому опинилася Ежені, впритул підступив до Бастілії.
Ежені йшла в одній лаві зі старим робітником і якимось молодиком: обидва підбадьорювали її жартами і гострими слівцями. Та Ежені й без того не сумувала. Час од часу вона зверталася до своєї Габі. Та, певне, її розуміла, бо відповідала короткими звуками.
— Як тебе звати? — звернувся хлопець до своєї сусідки.
— Ежені. А тебе?
— Мене звуть Фелісьєн, я бондар, — охоче відповів хлопець.
Ежені тільки-но зібралася відповісти, що вона швачка й велика майстриня, як загуркотіла гармата.
Де Лоне, вирішивши, що час кінчати з бунтарями, скомандував:
— Залп!
Постріл викликав замішання. Лави відразу порідшали. Впали перші поранені.
Серед загальної паніки Філісьєну вчувся тихий стогін десь зовсім поруч. Він стурбовано озирнувся. Ежені лежала на землі.
— Вона поранена! — гукнув Фелісьєн старому.
Взявши на плечі знесилене, обважніле тіло Ежені, Фелісьєн, пробиваючись крізь поріділий натовп, за допомогою старого переніс і вклав його біля ґанку якогось будинку. Вона була мертва. Вбиту тим же пострілом сороку не помітили, і вона залишилася лежати на бруківці.
— Ну що ж, — сказав старий, — ми навіть не знаємо, хто ця жінка, як її звали. І як вона жила, теж невідомо, та вмерла вона гарно, гідно. Вічна їй пам'ять! А нам треба поспішати!
І він показав на натовп, що поволі знову збирався, готовий далі штурмувати Бастілію.
Побачивши мертву Ежені, хлопець у червоному кірасирському колеті[17] вискочив на камінь і, простягнувши руку до фортеці, звідки пролунав постріл, що влучив у Ежені, закричав гучним голосом:
— Хто б ти не був, та якщо закривавив свої руки, якщо ти принизив себе до того, що вбив беззахисну жінку, ти не гідний називатися французом! Смерть тобі! Вперед!..
Усі кинулися за чоловіком у колеті й улилися в натовп, що штурмував Бастілію.
Тим часом юрми людей безперервно йшли на Гревський майдан, до Ратуші. Народ чекав од міської влади допомоги.
Купецький старшина де Флессель повинен змусити коменданта Бастілїї здати неприступну фортецю міській міліції.
І хоч за останні два дні де Флессель не раз безсоромно обдурював народ, усім здавалося, що саме зараз він не може зрадити.
Свою появу на балконі ратуші, навколо якої хвилювалося людське море, де Флессель обставив дуже врочисто. Під звуки труби він з'явився в парадному мундирі із сувоєм паперу в руці.
Запала тиша, і купецький старшина почав читати завчасно написану ним заспокійливу промову, звернену до населення Парижа. Він роз'яснював, що в коменданта Бастілії наймирніші наміри і що він ніколи не використає зброї проти народу.
Ледве де Флессель вимовив ці слова, як пролунав зловісний гуркіт гарматного пострілу, того самого пострілу, від якого загинула Ежені. Це вдарила гармата Бастілії.