Кларін
За всім зі страхом стежу.
Росаура
Кларін…
Кларін
Сеньйоро…
Росаура
Ні, покиньмо вежу,
Тікаймо звідси.
Кларін
Так я потерпаю,
Що духу вже тікати я не маю.
Росаура
Чи це не блиск отої
Зірниці кволої, зорі блідої,
Яка пульсує синім,
Злотистим розсипаючись промінням,
Ллючи сумнівне світло,
І ще темнішим робить темне житло?
Тому в її сіянні
Я можу, хай здаля, у хвилюванні
Розглянути в’язницю,
Живого трупа кам’яну гробницю.
І в цю лиху годину
В звіриній шкурі бачу я людину,
Що дзвонить ланцюгами
У світлі мерехкім там, серед ями.
Не можемо втікати,
Послухаєм, що буде він казати,
Хоча мій страх не гасне.
Сцена друга
Стулки дверей розчиняються, і видно Сехисмундо; він у кайданах, одягнений у звірину шкуру. У вежі мерехтить світло.
Сехимундо
Ох, горе тут мені! Ох, я нещасний!
Небеса, чому звалився,
Впав такий на мене гнів,
Що за злочин я вчинив
Проти вас — що народився?[5]
Все я зважив, роздивився,
Розібрався у причині,
То й жорстокість вашу нині
Я збагнув уже сповна,
Адже злочин і вина —
Це зродитися людині.
Хочу знати все, як є,
Щоб не мучитись журбою
(Хоч я знаю, що виною
Тут народження моє),
Чом недоля мене б’є,
Щоб ще більше я страждав
Через те, що світ пізнав?
Інші також народились,
Чом же їм права судились
Ті, яких я вік не мав?
Птах зродився, як із тьми,
І красується улітку,
Схожий барвами на квітку
Чи на гілочку крильми,
Коли синяву грудьми
Крає й лине у висоти,
Занедбавши без гризоти
Десь гніздечко на межі, —
Чом, як маю більш душі,
Маю менше я свободи?
Звір народиться й міцну
Носить шкуру, різномасний,
Наче знак зірок злощасний,
Кисті мудру таїну[6],
Коли суть явля страшну
І жорстоку від природи,
Людській силі йде супроти
В небезпеці сам на сам, —
Чом із кращим почуттям
Маю менше я свободи?
Риба зродиться й не дише[7],
В піні грається морській,
Ніби човен із луски
Той, що хвилечка колише,
Аби їй плилось вільніше,
І глибокі мірить води,
Забажавши прохолоди,
Аж на дно пірнає в твань, —
Чом, як більше поривань,
Маю менше я свободи?
Зродиться ручай, пливе,
Поміж квітами зміїться,
Мов срібло несе водиця
Поміж квітами живе,
Коли дзвінко кличе, зве
Поміж квітами до згоди
І в полях без перешкоди
Плине вільно, мов дитя, —
Чом, як маю більше знаття,
Маю менше я свободи?
Що на мене ще впаде?
Наче Етна, я палаю
І готовий із відчаю
Серце вирвати з грудей:
Де закон, причина де,
Щоб людині, мов для страху,
Відібрати перевагу
З нею й пільгу ще таку,
Що Всевишній дав струмку,
Дав і рибі, й звіру, й птаху?
Росаура
Відчуваю жаль і ляк
Від його болінь і суму.
Сехиcмундо
Хто мою підслухав думу?
Це Клотальдо?
Кларін
(убік до своєї пані)
Ствердь, що так.
Росаура
Ні, то я, скрушний бідак,
Що забрів під це склепіння,
Слухав тут твоє тужіння.
Сехиcмундо
Зараз я тебе уб’ю,
Бо я взнав, що ти мою
(Хапає її)
Слабкість знаєш і терпіння.
Лиш за те, що чув мене,
Розірву тебе з нестями
Цими дужими руками.
Кларін
Я глухий, тож я нé
Чув тебе.
Росаура
Твій гнів мине,
Як уклякну, бо сповняє
Щось людське тебе й тримає.
вернуться
Ох, я нещасний! Ох, я безталанний!
Боже правий, змилостився,
Заміни на ласку гнів!
Чим тобі я завинив —
Тим хіба, що народився?
Безперечно, провинивсь я
Саме цим в очах твоїх;
Присуди небес благих
Непреложні й неодмінні,
Бо родитися людині —
То уже найтяжчий гріх.
Злочин свій я визнаю,
Та скажи мені, Всевишній,
Чи один я в тебе грішний,
Чи на видноті стою,
Чи на голову мою
Ти зіслав найтяжчі кари?
Родяться ж і інші тварі,
То й вони провинні теж,
А ти блага їм даєш,
Про які я тільки марю...
Родиться на світі птах,
Гарний, мов пірната квітка
Чи яка крилата вітка,
I шугає в небесах
Куди хоче — мах, мах, мах —
По ефірному роздоллі;
Десь там є й кубельце долі,
Хоч сиди, а хоч лиши...
В мене, Боже, більш душі,
Чом же маю менше волі?
Родиться у лісі звір
У плямистій гарній шкурі
(Мов чий пензель із натури
Змалював там знаки зір),
Поринає в світу вир
I жорстоким мимоволі
Стає в хижому околі,
Щоб себе оберегти...
В мене більше доброти,
Чом же маю менше волі?
Родиться у хвилі риба,
Німий виплодок морський;
Ніби човник той з луски,
Надринає часом з глибу,
Як, своєму вірна трибу,
Ходить, швидко чи поволі,
По підводнім виноколі
Між плавкого баговиння...
В мене більше розуміння,
Чом же маю менше волі?
Родиться в яру струмок,
Дзюркотливая течійка,
I, неначе срібна змійка,
В'ється любо між квіток,
Дзвонить чисто, мов дзвінок,
I радіє своїй долі:
По відкритім рівнім полі
Йому бігти все життя...
В мене більше почуття,
Чом же маю менше волі?
Думка ця з ума зведе...
Я у розпачі безумній
Клекочу, немов Везувій,
Серце вирвав би з грудей!
Де ж тут правда? Розум де?
Де закон, що ставить міру?
Щоб людині — ні, не вірю! —
Господь Бог того не дав,
Що так щедро дарував
Річці й рибі, птиці й звірю?!
5
Цей монолог Сехисмундо з часу появи п’єси “Життя — це сон” здобув непроминальну популярність серед іспанців. Його вивчають у школах, цитують і коментують у літературознавчих і філософських дослідженнях. В його афористичних рядках закарбовано незглибиме в своїй єдності розуміння світу, природи і людини, поривання скутого духу до свободи й діяння. Монолог Сехисмундо відомий в Україні у взірцевому перекладі М. Лукаша:
вернуться
6
Мається на увазі природа, яка наділяє все суще на землі характерними особливостями і рисами.