Життя — це сон

Щоб раніше, ніж мій геній
Розтлумачив їх нотатки
І їх аркуші знаменні,
Я життя своє утратив,
Впавши жертвою страшною
Його гніву, щоб не сталась
Ця трагедія зі мною,
Бо ж і розум тут гостріший
За ножа для нещасливця,
Адже той, кому знання
Чинять шкоду, — самовбивця!
Так скажу, та скажуть ліпше
Мої успіхи й діяння,
Прошу тиші, щоб почули
Ви про них оповідання.
Королева Клорілена
Народила мені сина,
У якому проявила
Чудеса небесна сила.
Перед тим, як із живого
Вийти склепу й світло боже
Взріти (адже народитись
І померти — це так схоже),
Він з’являвся породіллі
В снах і в мареннях червоно,
І здавалось їй, що люто
Розриває в неї лоно
Дикий нелюд і, скрасившись
І крові її пролитій,
Смерть несе їй, народившись,
Людське чудище століття.
Наближався день пологів,
І збулось лихе, о доле,
Бо жорстокі передвістя
Не обманюють ніколи.
Він знайшовсь за гороскопом
За таким, що днини тої,
Кров ллючи, стялося сонце
З місяцем в жахнім двобої.
За бар’єр обравши землю,
Двоє світичів небесних
Бились, промені схрестивши,
Як на шаблях величезних.
Це затемнення жахливе,
Що зазнало сонце знову
Після того, коли кров’ю
Смерть оплакало Христову,
Сталось, бухало пожаром,
Аж здавалося, що візьме
І заб’ється вмить світило
Ув останнім пароксизмі.
Небеса покрились млою
І тряслись доми великі,
Хмари плакали камінням
І спливали кров’ю ріки.
Цього ж дня, що з болю корчивсь,
Жару сонячного повен,
Сехисмундо народився,
Зразу всім явивши хто він.
Смерть матусі заподіяв
Мов сказав несамовитий:
“Я — людина, бо почав я
За добро вже злом платити”.
До своїх звернувшись студій,
Я узрів у всьому з жалем
Те, що буде Сехисмундо
Чоловіком вкрай зухвалим,
Принцем-кривдником жорстоким
І монархом нечестивим,
За якого королівство
Стане розбратом злостивим,
Школою хвальби й пороків,
Академією зради,
А він сам, пойнятий шалом,
Серед злочинів і звади,
Має тут мене звалити,
І себе, хоч я правую,
Біля ніг його побачу
(Це із соромом кажу я!),
І мої сивини стануть
Для ступнів йому за килим.
Хто не вірить злу, коли
Зло постало зрозумілим
З його студій, що він робить
Із любові та потреби?
Тож, повіривши у долю,
Що мені явило небо
Віщуваннями лихими
І майбутньою бідою,
Я рішився ув’язнити
Звіра, зродженого мною,
Щоб довідатись, чи мудрий
Має владу над зірками.
Сповістити, що знайшовся
Мертвим принц, і в день той самий
Я звелів поставить вежу
Серед лісу і каміння
У цих горах, де б наледве
Пробивалося проміння
Через вхід, що брили грубі
Загороджують велично.
Заборону там з’являтись
Об’явили ми публічно,
Як і ту сувору кару, —
Це закон, а не безправ’я.
Про причини, чом так сталось,
Вам, підданці, розказав я.
Там живе наш Сехисмундо,
Нещасливець полонений,
Де лише один Клотальдо
Спілкувався з ним і, вчений,
Викладав йому науки,
Католицького закону
Вчив так само, бувши свідком
Його злигоднів у всьому.
Тут є три задачі; перша:
Так шаную гордовиту
Я Полонію, що хочу
Вас звільнить від служби й гніту
Короля-тирана; був би
Не сеньйор я, щоб країну
До такої небезпеки
Привести свою єдину.
Друга: просто так позбавить
Спадкоємця кров од крові
Небом посланого права,
Непохитного в основі, —
Це не християнська милість;
Жоден-бо закон при цьому
Не говорить щоб, не давши
Йому змоги, стать самому
Злим тираном, то й дізнавшись,
Що мій син тиран неситий
І на злочини зугарний, —
Я не буду їх чинити.
Третя з них і вже остання, —
Бачу помилку в тому,
Що повірили так легко
Ми провіщенню лихому;
Хоч його сама природа
Спонукала до пороку,
Він же міг його уникнуть,
Долю виправить жорстоку,
Бо нестримність і зловісний
Блиск зорі на небосхилі
Долю нам лише згинають,
Та зламать її не в силі.
Отже, все обміркувавши,
Зваживши на всі причини,
Я до висновку прийшов,
Що здивує вас, єдиний.
Завтра, щоб не знав, що рідний
Він мій син і ваш владика,
Посаджу я Сехисмундо
(Це ж подія, і велика!)
В королівському палаці
На своєму на престолі,
Де він вами буде править,
Де йому по добрій волі
Всі на вірність присягнете;
Таким чином по порядку
Розв’яжу я три задачі,
Про які казав спочатку.
Перша з них, — якщо він буде
Мудрий з вами й справедливий,
Подолавши передвістя,
Про яке тут чули всі ви, —
То здобудете законно
Принца, що недолю звідав,
Мав за двір і почет гори,
Ну, а звірів — за сусідів.
Друга. Тож, якщо зухвалий,
Тішачи пиху жорстоку,
Він помчиться без гнуздечки
По шляху свого пороку, —
Буду знову милосердним,
Злу поставивши заслону;
І, його лишивши спадку,
Я вчиню все по закону,
Бо вернуть його в темницю
Не жорстокість, а покара.
Ось і третя: якщо буде
Принц таким, немов почвара, —
Вас шануючи, васали,
Дам я вам державців, гідних
Цього скіпетра й корони;
Тож, як престолонаслідних
Небожа й небогу в шлюбі
Королівському з’єднаю,
Справедливість учинивши
По законнім обичáю.
Це велю вам як король,
Це як батько вас прошу я,
Це як вчений вас прохаю,
Це як старший вам кажу я;
І, якщо сказав Сенека
Нам іспанський[13], що для краю
Рідного король — це раб,
То як раб я вас благаю.