Мріяти про небо? Ні, про Царство Боже! І щогодини, день за днем із тисячі ротів нашого народу вилітає молитва до Нашого Отця, який перебуває на небі: «Нехай прийде царство Твоє!» Сáме Царство Боже має спуститися на землю, а не земля піднятися до Царства Божого, бо це царство має бути царством живих, а не царством мертвих. І це царство, про прихід якого ми щодня молимося, ми самі повинні створити, а не лише молитися, щоби воно прийшло. І створити його в боротьбі.
Атож, це боротьба за Правду і Любов! І в такій боротьбі весь народ повинен бути Дон Кіхотом, або пастухом Кіхотісом, якщо сказати інакше.
Атож, нехай твій спис, мов блискавка, вражає, осяйний!
Але нехай навіть ми замкнемося у своєму рідному загоні, але для того, щоби здобувати славу, пасучи своїх овець і співаючи. Це також різновид героїчних дій; це нове починання. Ми вимахуємо пастушим ціпком, який рухає те саме серце, що керувало нашою рукою тоді, коли в ній був затиснутий меч. Це та пастуша діяльність, або діяльність управління, яка «полягає не в тому, — так сказав брат Луїс де Леон[133] у трактаті “Імена Христа” (книга І, розділ IV), — щоб укладати закони й віддавати накази, — а втихомирювати й годувати тих, ким правлять». Утихомирювати й годувати чим? Любов’ю та істиною.
Умирущим народом називали твій народ, мій Дон Кіхоте, але люди, які п’яніють від скороминущого тріумфу, забувають, що фортуна робить більше обертів, аніж земля; і те саме, через що ми не дуже придатні для того типу цивілізації, який панує у світі сьогодні, робить нас більш придатними для цивілізації завтрашньої. Світ робить багато обертів, але фортуна — більше.
Хай там як, а ми повинні прагнути до вічності й слави не тільки в нинішні, а й у прийдешні віки; не може вижити як народ той народ, чиї пастухи, чия совість, не мають уявлення про свою історичну місію, про ідеал, який вони хотіли б реалізувати на землі. Ці пастухи повинні прагнути до слави, пасучи свою отару та співаючи, і, здобувши славу, виконати своє призначення. Хіба вічна й нескінченна Совість не має вічної ідеї про народ, мій Дон Кіхоте? Хіба не існує небесна Іспанія, і земна Іспанія є лише її копією та віддзеркаленням у вбогі часи існування людства? Хіба не існує душа Іспанії, так само безсмертна, як і душа кожного з її дітей?
Перетнувши океан на тендітних каравелах, наші предки відкрили Новий світ, який спав під тоді невідомими нам зірками. А чи не існує новий світ духу, який Бог дозволить нам відкрити, коли ми наважимося, як герої Камоенса, вийти в «моря, по яких ми ніколи раніше не плавали», на духовних каравелах, виготовлених із дерева, яке росте в лісах нашої країни?
У моїй країні басків розповідають, що діди моїх дідів, хоробрі рибалки моєї Біскайської затоки, колись гналися за китом до самого Ньюфаундленда ще за кілька століть до того, як Колумб постукав у двері францисканського монастиря Рабіда[134], який потім надавав йому всіляку підтримку в організації його експедицій. Про це гордо сказано на гербі біскайського міста Лекейсіо: Reges debellavit, horrenda cete subiecit, térra marique potens, Lequeitio[135]. Отож, як розповідають, полюючи на грізних китів, китобої мого народу добиралися до тоді невідомих берегів далекої Америки. І розповідають навіть більше, бо існує легенда, що був один басконський моряк, якого звали Андіалоца, тобто Великий Соромливець, який перший розповів Колумбові про Новий світ, бо, певно, сам був надто сором’язливим, аби відкрити його. Він боявся слави. Чи не варто вбачати в цьому пророчу істину? Бо якщо добрий Андіалоца, мій співвітчизник, утратить свою природжену сором’язливість, то чи не маємо ми всі підстави чекати, що скоро з’явиться Колумб, який відкриє Новий Дух Іспанії?
Чи існує іспанська філософія? Атож, існує, це філософія Дон Кіхота. І було б добре, якби наш Кабальєро Віри, Кабальєро нашої Віри, поставив свого списа в кóзла, а Росинанта відвів до стайні, повісив свого меча і, перетворившись на пастуха Кіхотіса, узяв твердою рукою пастуший ціпок, узяв зі собою сопілку й у затінку розлогих дубів, обвішаних щедрими жолудями, поки його вівці спочиватимуть із замислено опущеними головами, проспівав, натхнений образом Дульсінеї, своє бачення світу й життя, щоби здобути собі, співаючи, вічну відомість і славу. І то було б не просто його бачення світу, а бачення того, як можна його поліпшити. І він не просто здобув би славу, а вказав би її нам як напрямок і мету життя.
133
Брат Луїс де Леон (Fray Luis de León, 1527–1591) — іспанський поет, теолог, гуманіст, професор Саламанкського університету. Трактат «Імена Христа», який цитує Унамуно, було видано 1595 року.
134
Старовинний монастир у провінції Уельва, у якому у 1485–1486 роках проживав Колумб, чекаючи на аудієнцію у Королів-Католиків.
135
Королів переміг, страшних китів звитяжив на землі й на морі могутній Лекейсіо (