Я прошу свого читача, щоби він іще раз перечитав цей чудовий діалог, бо в ньому передається найглибша суть донкіхотизму в його стосунку до доктрини пізнання. Брехливим розповідям Санчо, який бачить успіх своєї місії згідно з конформістськими істинами буденного й суто поверхневого життя, протиставлені високі істини Дон Кіхотової віри, що ґрунтуються на житті фундаментальному й глибинному.
Не розум, а воля створює для нас світ, і стародавній схоластичний афоризм nihil volitum quin praecognitum — не можна чогось бажати, наперед не пізнавши його, — треба переформулювати як nihil cognitum quin praevolitum — не можна щось пізнати, наперед не захотівши його.
як сказав наш Кампоамор[62]. Це висловлювання також треба трохи виправити, сказавши, що в цьому світі все — істина й усе — брехня. Усе істина остільки, оскільки живить великодушні мрії й народжує творчі досягнення; усе брехня, бо душить благородні поривання й народжує страховища. І людей, і речі можна пізнати по їхніх плодах. Усяка віра, що приводить до діянь життя, — це віра істини, а та, яка приводить до діянь смерті, — віра брехні. Життя — критерій істини, а не логічна бездоганність, яка належить лише раціональному розуму. Якщо моя віра допомагає мені творити або підсилювати життя — якого ще доказу моєї віри ви хочете? Якщо математика вбиває, то математика брехня. Якщо, подорожуючи й помираючи від спраги, ти побачиш видіння того, що ми називаємо водою, і ти кинешся до неї, і нап’єшся, і тобі вдасться втамувати спрагу, то і видіння це, і вода були справжніми. Істина — це те, що спонукає нас діяти в певний спосіб, унаслідок чого ми досягаємо бажаного результату.
Дехто з людей, які присвячують себе так званій філософії, скаже, що в тій розмові з Санчо Дон Кіхот заснував знамениту нині теорію відносності знання. Немає сумніву, що все відносне; та хіба не є тоді відносною сама відносність? Але якби ми отак гралися з поняттями чи навіть просто зі словами, то могли б дійти висновку, що все абсолютне, абсолютне в собі, відносне щодо до всього іншого. До такої гри слів скочується вся логіка, яка не ґрунтується на вірі й не дивиться на волю як на свою найміцнішу опору. Логіка Санчо, як і схоластична логіка, була суто вербальною; вона виходила з припущення, що всі ми хочемо сказати те саме, коли застосовуємо одні й ті самі слова, але Дон Кіхот знав, що одними й тими самими словами ми маємо звичай виражати протилежні речі, а протилежними словами — одне й те саме. Саме завдяки цьому ми можемо розмовляти й розуміти одне одного. Якби мій ближній розумів під тим, що він каже, те саме, що розумію я, то ні його слова не збагатили б мій дух, ані мої слова — його дух. Якби мій ближній був другим «я», за що я мав би його любити? У такому разі мені вистачало б самого себе, і нікого я не мислив би вищим за себе.
62
Рамон де Кампоамор-і-Кампоосоріо (Ramón de Campoamor у Campoosorio, 1817–1901) — іспанський поет, який протиставляв «мистецтву заради мистецтва» «мистецтво заради ідеї, що виражається звичайною мовою». Унамуно цитує рядки поезії Кампоамора «Два ліхтарі» (Las dos linternas).