Справжній герой — завжди поет, бо що таке героїзм без поезії? І перший, і друга мають одне коріння, і якщо герой — це поет у дії, то поет — герой в уяві. Мандрівний рицар, головне знаряддя якого — зброя, потребує коріння поета, бо його мистецтво — це мистецтво війни, щодо чого не мав найменшого сумніву дон Уарте, коли в розділі XVI свого трактату «Огляд талантів…» він написав, що «воно належить до сфери уявного, бо все те, що повинен робити добрий воєначальник, має бути позначене благозвучністю, образністю та відповідністю…, а добре розуміння потрібне для всього цього так само, як добрий слух для того, щоби добре бачити». І все це є тільки надміром життя, зусиллям, яке, сповнюючись і здійснюючись, удосконалюється і завершується діянням, метою якого є само діяння. У своєму русі сік досягає такої точки, що мусить повернутися туди, звідки він почав витікати, й, добувшись туди, він уже не тече далі, а знаходить своє завершення, утворюючи паросток, а з паростка проростає квітка — квітка краси.
Дон Кіхот співає. Дон Кіхот — поет, про що вже згадувала його сумирна племінниця під час огляду, який зробили парох та цирульник у його бібліотеці, коли вони саме вирішили пощадити «Діану» Хорхе де Монтемайора[89], вона висловила побоювання, що її дядькові захочеться стати поетом, «а то, кажуть, хвороба заразна й невигойна», докинула вона. Ох, Антоніє, Антоніє, як ненавидиш ти поезію, з якою злістю на неї дивишся! Але твій дядько — поет, і якби він ніколи не співав, то ніколи не був би таким героєм, яким він був. І річ не в тому, що талант співця зробив його героєм, а в тому, що з повноти його героїзму не міг не прорости спів.
Тож мені не здаються переконливими ті аргументи, які наводить отець Ріваденейра в розділі XXII книги III свого «Житія святого Ігнатія» на виправдання того, що в ордені єзуїтів не було хору. Він стверджує, що наявність хору «не є чимось обов’язковим для релігії», — і справді, можна уявити собі солов’я, який не співає, але то буде соловей хворий, — і додає, разом зі святим Томою[90], що ті, котрі мають за обов’язок навчати народ і втихомирювати його хлібом доктрини, «не повинні приділяти увагу співу, бо, приділяючи увагу співу, вони можуть занедбати те, що для них найважливіше». Але чи існує доктрина інтимніша й глибша, аніж та, яка формується співом? У тих настановах, які даються людині, головне — не буква, а музика літер, саме вона наснажує і напучує. Музика — дух, а плоть — літери, і будь-яка доктрина серця — це спів.
Можна тільки подивуватися з того факту, що, попри таку велику схожість між Дон Кіхотом та Іньїґо де Лойолою і попри те, що останній щиро втішався співом, до якого він був дуже прихильний і який наповнював йому душу радістю та наближав до Бога, як про це розповідає нам його біограф у V розділі V книги «Житія», він не заснував хору в ордені єзуїтів, і саме тим, що він його не заснував, ми маємо всі підстави пояснити недосконалість, завжди притаманну його діяльності, і ту поетичну стерильність, яка пригнічує його. Ніколи жодна цикада не почувала себе вдома в цьому мурашнику ченців. І нехай нам не кажуть, що не всі ми народилися для того, щоби співати, бо тут не йдеться про «всіх» чи не «всіх», а про те, що кожен, хто народився духовно, а не лише тілесно, тільки й тому співає, що народився, а якщо не співає, то це означає, що народився тільки тілесно. І якщо ми захочемо заснувати орден Дульсінеї Тобоської, то не забуваймо про хор, і його спів стане квітуванням героїчних почуттів та високих поривань.
Дон Кіхот співав, коли люди, які вдалися у своєму глузуванні до вкрай брутальної й непристойної витівки, висипали на нього повен мішок котів, і коли він став захищатися від них, один стрибнув йому в обличчя «і вп’явся зубами й пазурями йому в носа; з того болю Дон Кіхот аж заверещав непутнім голосом», і знадобилося чимало зусиль, аби відірвати від нього ошалілого кота.
Мій бідолашний сеньйоре! Тебе боялися леви, а тепер коти роздряпують тобі ніс! Від котів, які втікають, а не від левів, що почуваються вільними, мусить боронитися герой. «Організувавши військо з бліх і комарів, Бог може змести з лиця землі всіх імператорів і монархів світу», — пише отець Алонсо Родріґес («Розвиток християнської досконалості та християнських чеснот», частина третя, трактат І, розділ XV). Звільни нас, Боже, від бліх, від комарів і котів, що кидаються від нас навтьоки, і пошли нам натомість левів у клітках із відчиненими дверцятами!
89
Хорхе де Монтемайор (Jorge de Montemayor, бл. 1520–1561) — поет і письменник, португалець за походженням, автор роману «Сім книг Діани» (Los siete libros de Diana, 1558 або 1559), який вважають першим класичним іспанським пасторальним романом.
90
Св. Тома Аквінський (Thomas Aquinas, бл. 1227–1274) — один з Отців Римо-Католицької Церкви, філософ і теолог, який систематизував середньовічну схоластику.