Картаючи тих, хто намагався ревізувати марксизм, звернути на націоналістичні манівці, поетеса радила прийняти програму революційної соціал-демократії й «працювати в дусі соціал-демо-кратичної партії цілого світу» 9.
Відомо, що В. І. Ленін вважав журнал «Дзвін» органом «націоналістичних міщан, які розколюють пролетаріат» та поширюють безбожну плутанину в національному питанні10. Леся Українка, збагнувши антинародну сутність цього ренегатського органу, осуджуючи його керівників (Юркевича, Донцова, Винниченка, Леви-цького), відмежувалася від причетності до цібї трибуни українського націоналізму, зокрема вимагала, щоб було знято її «імення
з списку постійних співробітників «Дзвону» (див. лист Лесі Українки до матері 14 лютого 1913 p.).
Хапаючись за нечіткі формулювання в окремих творах поетеси, смакуючи ідейно-художні слабкі місця в її творчості, українські буржуазні націоналісти намагалися і намагаються залучити Лесю Українку до свого табору. Зокрема ці фальсифікатори підносять на щит драму «Бояриня», в якій поетеса устами Оксани та інших персонажів чітко не відмежовувала по суті російський царизм від російського народу, гіпертрофувала національні почуття. Відомо, що Леся Українка вважала цей твір своєю творчою невдачею, про що й зазначала в листах до А. Кримського (24.V 1912 р.) та до матері (28.ХІІ 1912 p.). Показово, що вона не опублікувала цей твір. Лише після її смерті драму «Бояриня» було надруковано в журналі «Рідний край».
Аналізуючи творчість Лесі Українки, ми бачимо, як поетеса все рішучіше відкидала будь-які тенденції до національного відчуження, обмеженості та відрубності. Інтернаціоналістські погляди Лесі Українки наближали її до концепції робітничого класу в національному питанні.
В додатку до згаданого перекладу брошури Ш. Дікштейна «Хто з чого жие» Леся Українка писала: «Свідомі свого стану робітники не повинні вважати на те, хто з них до якої віри чи народу належить.., а повинні триматися спільно, одностайно, бо у всіх у них один ворог — стан багачів, капіталістів, що користае з робітницької праці. Тим-то повинні бути для кожного робітника святими сі слова: робітники з усіх країн, єднайтесь! Бо тільки тоді робітницька воля стане міцно, коли вона по всіх краях буде однакова, коли ніхто не могтиме прийти збоку і зруйнувати її».
Заслугою передових письменників кінця XIX — початку XX ст., зокрема Лесі Українки, було те, що вони, йдучи під значним впливом ідей наукового соціалізму, все послідовніше ставили завдання національно-визвольної боротьби в залежність від соціальної боротьби робітничого класу. Вони виступали проти буржуазних націоналістів різних мастей, за братерське єднання трудящих усіх націй. Вони засуджували брехливі космополітичні вигадки про те, що «світло культури» начебто йшло на Україну з буржуазного Заходу, підкреслювали животворний зв’язок культури українського і російського народів.
Передові українські письменники розуміли, що єдність з російським народом і кращими представниками його культури означала для вітчизняної культури, зокрема для літератури, ствердження концепції реалізму і народності, переконаність в тому, що саме літературі, художньому слову належить благородна роль у справі духовного взавмопізнання і творчого співробітництва народів.
Леся Українка була переконана, що тільки на шляхах інтернаціоналізму, дружби і співробітництва народів розквітав і збагачується все краще, що в у вітчизняній демократичній культурі. «Обрії людства,— говорить Олесь Гончар,— для Лесі Українки були широко відкриті, почуття поваги до людей усіх рас і націй було для неї визначальним, в ньому її поезія черпала для себе наснагу, багатющу образність, той пристрасний інтернаціоналізм, завдяки якому, творчість української поетеси вийшла на найвищі кряжі світової гуманістичної культури» *.
*
Величезне значення для ідейно-художнього розвитку передової української літератури переджовтневого періоду мало вчення
В. І. Леніна про партійність літератури і мистецтва, зокрема його відома праця «Партійна організація і партійна література» (1905). Ленінські настанови були новим словом і в естетичній теорії: вони збагачували передових діячів літератури, мистецтва найглибшим розумінням суспільно-перетворюючої ролі літератури, надавали якісно нового змісту самим принципам народності літератури. Це окрилювало і надихало митців на нові творчі звершення, на боротьбу проти декадентщини і занепадництва в літературі.