От я й живу, неначе у пустині.
(З гірким сміхом.)
Для повної подібності — наш двір піском посипано та колючками засаджено! Зовсім пустиня!
М а р т і а н (лагідно)
Доню,
що можу я тобі на се сказати?
Хіба лиш те, що є в громаді нашій чимало гарних, молодих дівчаток, що добровільно так живуть, як ти, зрікаючись веселощів, пишноти.
Аврелія
Вони живуть так для живої віри, а я для мертвої так гинуть мушу.
М а р т і а н (вжахнувся)
Для мертвої? Ти щось страшне сказала... Хіба ти вже... не віриш у Христа?!
Аврелія ( сумно )
Я вірю, тільки віра тая мертва.
М а р т і а н
Як розуміть тебе? Се щось несвітське!
Аврелія
Бо й я до світу пе належу, батьку, ні до надземного, ні до земного.
М а р т і а н
Авреліє! та ти ж мене вбиваєш речами сими!
Аврелія Я замовкну, тату! (Похиляється сумно-покірливо, опустивши руні
Ні, донечко, ні, пе мовчи, благаю!
Скажи мені, признайся, хай я знаю недугу твого духу! Може, якось її ще можна вигоїти.
Аврелія
Трудно...
Чим має жити тая віра, тату?
Вона ж, як той наш мім, глухоніма і тільки має стежити, як тихо пересувається життя, мов тінь на сонячнім дзигарі. Я ж не смію одвідувати в’язнів чи служити убогим, як оті дівчата роблять, що ти спогадував.
Мартіан
На тії кошти, що мав би я потратити, щоб двір сей тобі вже не пустинею здавався, я помагаю потаємки вбогим.
Ти в’язнів не одвідуєш па те, щоб я їх міг з темниці визволяти, боронячи їх справ як адвокат, неначебто до віри непричасний,-— я через те довір’я маю в суддів.
Аврелія
Те все робити міг би ти й без мене ще й краще. Навіть ту непишну одіж, що я ношу, віддав би на убогих, якби я вмерла...
(Нервово.)
О, далеко більше я помогла б тобі, коли б умерла!
Мартіан
Не заслужив я слів таких від тебе.
Се просто марнота й дрібна досада в тобі говорять. Як «непишна одіж» тебе так журить,— можу справить кращу.
Мені не треба кращої одежі — для кого й нащо мала б я вбиратись?
Мартіан
Ти так говориш, наче ідолянка.
Чого ж «для кого й нащо»? От же хутко великдень в нас, те радіснеє свято, коли й убогі дбають про убрання.
Аврелія
Вони до церкви ходять, межи люди.
Мартіан
Чи ми святкуємо про людське око?
Се ж тільки ідоляни уважають, що свято в тім, щоб оргії прилюдні справляти з галасом, а християни і в затишку шанують боже свято.
Аврелія
Не знаю, може, се і грішна думка, але як ми святкуємо отак, замкнувшись від усіх, в той час як інші єднаються для радощів у гурт,— мені здається, наче ми вигнанці, що й бог до нас не признається в небі, як ми не признаємося до нього перед людьми.
Мартіан
Колись і я так думав, але й громада наша, й сам єпископ мене запевнили, що більше значить для церкви ся моя таємна служба, ніж якби я пішов хоч і на смерть.
Аврелія
Я не кажу про тебе, лиш про себе.
Мартіан
Хіба не можеш ти Христа любити таємною та щирою любов’ю?
Аврелія Моя любов, так як і віра, мертва.
Мартіан Авреліє! Знов сі страшні слова.
Аврелія Страшніше те, що криється за ними...
(Після паузи.)
Ти пам’ятаєш, тату, те різдво, як ти мені розповідав уперше про народження бога в Віфліємі? *
Мартіан
Авжеж, хіба ж я міг би те забути?
Я хтів би знов побачити те світло, що сяло у твоїх дитячих очах, почути теє радісне тремтіння, що й я від тебе переймав тоді, як ти сиділа на руках у мене.
Аврелія
(мрійливо)
Я довго-довго в тую ніч не спала...
Я марила про божеє дитятко,
що в світ прийшло при співах ангелиних,
при яснім промінні зорі нової.
У думці я до нього шлях верстала з трьома царями і несла дари, та миру, злота й ладану замало мені для сина божого здавалось.
Я пурпуром вертеп йому встеляла, вибірні квіти сипала у ясла, в серпанки щонайтонші угортала і забавки робила з самоцвітів.
Мартіан
Безгрішні у дитини сії мрії, але в дорослої вони подібні до ідолянства.
О, не бійся, батьку! вони давно погасли... ще тоді, як ти другого ранку мовив нишком: «Дитинко, ти не говори нікому про те, що я розказував учора...»
Я тільки часом з гіркістю в душі спогадувала їх, як на одправі убогій хатній тут стояла. «Боже! — я думала,— такі мої дари!..»
Мартіан
Христос пишнот від нас не вимагає.
Аврелія
А все-таки я чула, що в церквах є малювання і величні співи, але мені заказано те все.
Я тільки безборонно бачу в вікна на вулицях весь ідолянський культ: веселі сатурналії *, поважні теорії1 жерців, похід весталок, і думаю: «Ся віра неправдива, але чому в ній стільки є краси, а наша правда так убого вбрана?» Від сих думок любов моя вмирає...