Почалось читання хроніки. Якийсь аристократичний бал описувано там з тим esprit frangais, що ним так тішилась баронеса. Кожній пані сказано комплімепт, одначе так, щоб і другі не образилися. Софія читала і впивала в себе тонку отруту заздрощів та гіркого жалю, їй голос часами тремтів і французька вимова не конечне чисто виходила.
— Ах, Sophie! — перебила їй баронеса.— Як же можна так вимовляти слово гауоп?! 18 Перечитайте остатню фразу ще раз, бо я навіть як слід не розібрала.
Софія перечитує.
— M-me la baronne С. avait une robe couleur rayon du soleil...19 — тут Софія спинилась і замислилась: «Що ж то за сукпя була? Що за барва: rayon du soleil — сонячний промінь... певне, щось надзвичайне! злотисто-рожеве, може? або червоне? Ні, ні, напевне, злотисто-рожеве!..»
— Що ж ви, Sophie? Далі!
— ...C’etait une toilette vraimant harmonieuse. M-me la comtesse K. etait toute en velour noir seme des etoiles dorees. C’etait comme si la deesse de la nuit...20 «Ах, як ce чудово: чорний оксамит і зорі, зорі!.. Однак треба читати, а то ясновельможна вже кривиться!»
— ...C’etait comme si la deesse de la nuit elle me-me...21
— Ax, як се поетично. Правда, Sophie? Ну, що там далі?
— ...II у avait une grande richesse dans des couleurs grises: gris perle, gris tourterelle...22 «Я мала колись чудову сіру сукню і якраз gris tourterelle, я її купила у Відні тоді, коли...»
— Sophie, що се з вами сьогодні? Ви ще ніколи так бридко не читали.
— Мені голова болить.
— Давно б сказали, а то тільки мені нерви дражните таким читанням.
Тут увійшов слуга.
— Ясновельможна пані, пан Турів.
— Проси.
Увійшов високий пан, надто чепурний, з надто ввічливою міною, гречно вклонився баронесі, а на Софію поглянув не без цікавості.
— Bonjour! Я дуже рада. Як се ви сюди заїхали?! Sophie, можете собі йти.
Софія вийшла, вражена до живого.
— Що то за пані? — питав гість.— Дуже інтересна особа.
— Се моя dame de compagnie *, вдова по князеві Борисові, я її взяла par charite 23.
— І що ж? Задоволені?
— Ні-ні... так уже мушу терпіти, теж par charite. Все то, знаєте, щось собі гадає, що вона й досі княгиня. Клопіт з нею... Сама вона не з високого роду.
— А! такі завжди високо несуться...
Софія тим часом в нестямі ходила по своїй хаті. Вона була глибоко, тяжко ображена, серце їй стукотіло, густа краска покривала вид. «Мов покоївку, прогнала з хати! при чужому чоловікові! Боже, який сором! та чим вона краща від мене? Хіба я не була княгинею? Я й тепер княгиня! Сього ніхто не може відібрати від мене!..»
Софія сіла кінець стола і затулила вид руками, потім раптом зірвалась, упала на ліжко і голосно розпачливо заридала: «Ох, я нещасна, нещасна!..»
IX
— Sophie, котра година?
— Третя!
Баронеса жахнулась.
— Боже! а я ще не пила порошків! Що ж се таке? Хіба ж ви не знаєте, що я повинна завжди пити їх
о другій годині?
— То, може, тепер дати?
— Тепер, тепер... Тепер я не спитаюсь у вас і сама вип’ю. Що ж тепер? а через годину знов? Які ж ліки підуть на користь, коли їх пити як попало?
— Якби ви мені сказали, я б дала...— промовила Софія собі на лихо, бо тим роздрочила баропесу вкрай.
— «Якби ви мені сказали!» — Voila се qui me plait! 1 «Якби ви мені сказали!» А ваша голова де була, що ви думали? Завжди ви поринаєте в якихсь мріях, фантазіях! Ще недоставало, щоб я вам нагадувала про всяку дрібницю! Та скажіть, на ласку божу, навіщо б мені здалась компаньйонка така, що я їй мушу все нагадувати? Якщо ви не бажаєте сповняти своєї повинності, то сповістіть мене о тім, будьте ласкаві.
Софія стоїть мовчазна, бліда, нерухома. В серці їй кипить образа і досада. От-от горде, гостре слово злетить з її уст... «А потім що? — раптом блиснула їй думка.— Що? Вернутись до батька у Ведмежий Кут? За покоївку найнятись? Чи збожеволіти?»
— Pardon, madame! 2 — мовила вона, схиливши голову й спустивши очі в землю.— Се остатній раз таке занедбання! я буду завжди пам’ятати... мені так боліла голова... вибачайте!..
— Голова боліла...— вкинула баронеса, але вже лагідніше, бо їй сподобалась покірність Софіїна,— на сей раз уже нічого, але щоб сього більш не було, бо я тепер, ви знаєте, слаба, j’ai des nerfs horriblement deranges 3.
«Ой, вже мені тії nerfs!» — подумала Софія, втопивши лютий погляд в землю.
— Принесіть мені порошки й теплу шаль.
Софія пішла.
«От сьогодні трошки холодніше,— думала Софія,— люди радіють, а тая вже мерзне. Така руїна, просто розсипається від старості, а все їй ліки потрібні та купелі... Чи вона думає, що люди безсмертні? Живе на світі, тільки чужий вік заїдає!»
20
Туалет був справді гармонійний. Графиня К. була в чорному оксамиті з розсипаними по ньому золотими зорями. Вона була зовсім як богиня ночі (франц.).— Ред.
22
Яке багатство відтінків сірого кольору: сірий перлистий, сірий, із блакиттю (франц.).— Ред.