Здвигнув плечима Тарас Бульба, подивувався з меткої жидівської натури і від’їхав до табору.
V
Незабаром весь польський південний захід став жертвою страху. Скрізь пройшли чутки: «Запорожці! показалися запорожці!» Все, що могло рятуватись, рятувалося. Все знімалося з місця й розбігалося за звичаєм того безладного, дивовижно безтурботного віку, коли не зводили ні фортець, ні замків, а як попало ставила на час солом’яне житло своє людина. Вона думала: «Не витрачати ж на хату працю й гроші, коли й без того її знесе татарський наскок!» Все сполошилося: хто міняв воли і плуга на коня та рушницю і вирушав у полки; хто ховався, женучи худобу й забираючи, що тільки можна було забрати. Траплялись інколи дорогою й такі, що зустрічали (хоча й безуспішно) збройною рукою гостей, але більше було таких, які тікали заздалегідь. Усі знали, що тяжко мати справу з цією загартованою постійними війнами юрбою, відомою під назвою Запорозького війська, яке і в свавільному безладі своєму зберігало лад, обдуманий для часу битви. Кінні їхали, не обтяжуючи й не підганяючи коней, піші йшли тверезо за возами, і весь табір посувався тільки ночами, відпочиваючи вдень і вибираючи для того пустирі, незалюднені місця та ліси, яких було тоді ще багато. Засилано було наперед лазутчиків та розвідувачів дізнаватися й вивідувати де, що й як. І часто в тих місцях, де найменше могли сподіватися їх, вони появлялися раптом, — і все тоді прощалося з життям. Пожежі охоплювали села; худобу й коней, яких не гнали з військом, вибивали тут-таки на місці. Здавалося, більше бенкетували вони, ніж здійснювали похід свій. Дибом стало б нині волосся від тих страшних пам’яток лютої напівдикої доби, які рознесли скрізь запорожці. Повбивані немовлята, відрізані груди в жінок, здерті шкіри з ніг по коліна у випущених на волю, — одно слово, повною мірою сплачували козаки колишні борги. Прелат[69] одного монастиря, почувши про наближення їх, прислав від себе двох ченців сказати, що вони не так поводяться як слід; що між запорожцями й урядом стоїть згода; що вони порушують свій обов’язок щодо короля, а разом з тим і всяке народне право.
— Скажи єпископові від мене й від усіх запорожців, — сказав кошовий, — щоб він нічого не боявся: це козаки ще тільки запалюють та розкурюють свої люльки.
І незабаром величезне абатство оповилося всеруйнуючим полум’ям, і колосальні готичні вікна його суворо дивились крізь розбурхані хвилі вогню. Юрби ченців, жидів, жінок, тікаючи, раптом заповнили ті міста, де була хоч якась надія на гарнізон та міське рушення[70]. Запізніла допомога з невеликих полків, яку часом висилав уряд, або не могла знайти їх, або ж лякалася й повертала при першій сутичці й втікала на бистрих конях своїх. Траплялося, що багато воєначальників королівських, які перемагали до того часу в попередніх битвах, зважувалися, об’єднавши свої сили, стати грудьми проти запорожців. І ось тут найбільше випробовували себе молоді козаки, що цуралися грабіжництва, користі й безсилого ворога, а палали бажанням показати себе перед старими, помірятися сам на сам з метким і чванливим ляхом, який красувався на гордовитому коні, в опанчі з рукавами[71], що літали на вітрі. Потішна була наука. Багато вже вони здобули собі кінської збруї, дорогих шабель та рушниць. За один місяць змужніли й зовсім переродилися тільки що оперені пташата й стали мужами. Риси обличчя їх, в яких досі видно було якусь юнацьку лагідність, стали тепер грізні й сильні. А старому Тарасові любо було бачити, як обидва сини його були серед перших. Остапові, здавалося, на віку судилася бойова путь і трудна наука вершити воєнні справи. Ні разу не розгубившись і не збентежившись ні в якій пригоді, зі спокоєм, майже неприродним для двадцятидворічного, він в одну мить міг змірити всю небезпеку і всі обставини, тут же міг дібрати способу, як уникнути її; але уникнути з тим, щоб потім певніше подолати її. Вже випробуваною певністю стали тепер відзначатися його рухи, і в них не могли бути не помічені нахили майбутнього ватажка. Сила почувалася в його тілі, і лицарські його якості набрали широкої сили якостей лева.
— О! та з цього буде колись добрий полковник! — казав старий Тарас. — Єй-єй, буде добрий полковник, та ще такий, що й батька за пояс заткне!
Андрій весь поринув у чарівну музику куль і мечів. Він не знав, що то значить обмірковувати, чи розраховувати, чи зміряти заздалегідь свою й чужу силу. Шалену насолоду й захват вбачав він у битві. Щось бенкетне ввижалося йому в ті хвилини, коли розпалиться в людини голова, в очах усе миготить і сплутується, летять голови, з громом падають на землю коні, а він мчить, як п’яний, серед свисту куль, серед шабельного блиску і завдає всім удари і не чує завданих йому. Не раз дивувався старий Тарас, бачачи, як Андрій, спонукуваний самим тільки запальним захватом, кидався на те, на що ніколи не зважився б спокійний і розумний, та одним шаленим наскоком своїм чинив такі чудеса, з яких не могли не здивуватися бувалі в боях. Дивувався старий Тарас і казав: