Козаки всі стояли, похнюпивши голови, знаючи провину; тільки незамайнівський курінний отаман Кукубенко обізвався.
— Стривай, батьку! — сказав він. — Хоч воно й не закон, щоб казати якесь заперечення, коли говорить кошовий перед усім військом, та діло не так було, то треба сказати. Ти не зовсім справедливо докорив усе християнське військо. Козаки були б винні і заслуговували смерті, коли б напилися в поході, на війні, на трудній, тяжкій роботі. Але ми сиділи без діла, топталися даремно перед містом. Ні посту, ні іншої християнської здержливості не було: як же може статися, щоб на безділлі та не напився чоловік? Гріха тут нема. А ми от краще покажемо їм, як нападати на безвинних людей. Перше били добре, а вже тепер поб’ємо так, що й п’ят не понесуть додому.
Мова курінного отамана сподобалася козакам. Вони підвели вже зовсім було похнюплені голови, і багато хто схвально кивнув головою, промовивши: «Добре сказав Кукубенко!» А Тарас Бульба, що стояв недалеко від кошового, сказав:
— А що, кошовий, мабуть, Кукубенко правду сказав? Що ти скажеш на це?
— А що скажу? Скажу: блажен і батько, що породив такого сина! Ще не велика мудрість сказати докірливе слово, але більша мудрість сказати таке слово, яке б, не поглумившись над бідою людини, підбадьорило б її, додало б духу їй, як остроги додають духу коневі після водопою. Я сам хотів вам сказати потім розважливе слово, та Кукубенко догадався раніш.
— Добре сказав і кошовий! — відгукнулось у рядах запорожців. «Добре слово!» — повторили інші. І найсивіші, що стояли, як сизі голуби, і ті кивнули головою і, моргнувши сивим усом, тихо мовили: «Добре сказане слово!»
— Слухайте ж, панове! — говорив далі кошовий. — Брати фортецю, видиратися й підкопуватися, як роблять чужоземні німецькі майстри — хай їй враг прикинеться! — і негоже, і не козацьке діло. А як видно з того, що є, ворог увійшов до міста не з великим запасом; возів щось було з ним небагато. Народ у місті голодний; виходить, усе з’їсть одним духом, та й коням теж сіна… вже я знаю, хіба з неба кине їм на вила який-небудь їхній святий… тільки ж про це ще Бог знає; а ксьондзи їхні уміють тільки говорити. За тим, чи за тим, а вже вони вийдуть з міста. Поділяйся ж на три гурти і ставай на три дороги перед трьома брамами. Перед головною брамою п’ять куренів, перед іншими по три курені. Дядьківський та Корсунський курінь на засідку! Полковник Тарас з полком на засідку! Титарівський і Тимошівський курені на запас з правого боку обозу! Щербинівський та Стебликівський верхній — з лівого боку! Та виходьте з лав, молодці, котрі гостріші на слово, зачіпати ворога! У ляха пустоголова вдача: лайки не стерпить; і, може, сьогодні ще всі вони вийдуть з брам. Курінні отамани, переглянь кожен курінь свій: у кого недостача, додай рештками Переяславського. Переглянь усе знов! Дати на похмілля всім по чарці і по хлібині на козака. Тільки, мабуть, кожен іще вчорашнім ситий, бо, ніде правди діти, понаїдалися всі так, що дивуюсь, як уночі ніхто не луснув. Та ось ще один наказ: коли хто-небудь, шинкар, жид, продасть козакові хоч один кухоль сивухи, то я приб’ю йому на самісінький лоб свиняче вухо, собаці, і повішу догори ногами! До роботи ж, братці! До роботи!
Так порядкував кошовий, і всі вклонилися йому в пояс і, не надіваючи шапок, рушили по своїх возах і таборах і, коли вже зовсім далеко відійшли, тоді тільки понадівали шапки. Всі почали лаштуватися: пробували шаблі й палаші[87], насипали пороху з мішків у порохівниці, відкочували й ставили вози та вибирали коней.
Ідучи до свого полку, Тарас думав і придумати не міг, куди подівся Андрій, чи полонили його разом з іншими і зв’язали сонного? Тільки ні, не такий Андрій, щоб дався живим у полон. Між убитими козаками теж не було його видно. Замислився тяжко Тарас і йшов перед полком, не чуючи, що його давно кликав хтось на ім’я.
— Кому треба мене? — сказав він, нарешті, опам’ятавшись. Перед ним стояв жид Янкель.
— Пане полковнику, пане полковнику! — говорив жид хапливим і уривчастим голосом, начебто хотів сповістити про діло не зовсім пусте. — Я був у місті, пане полковнику!
Тарас подивився на жида й здивувався з того, що він уже встиг побувати в місті.
— Який же враг тебе заніс туди?
— Я зараз розкажу, — сказав Янкель. — Тільки-но я почув на світанку галас, і козаки почали стріляти, я схопив каптан і, не надіваючи його, побіг туди бігом; дорогою вже надів його у рукави, бо хотів швидше довідатись, чого той галас, чого козаки на самому світанку почали стріляти. Я взяв і прибіг аж до міської брами якраз тоді, коли останнє військо входило до міста. Дивлюсь, — попереду загону пан хорунжий[88] Галяндович. Він чоловік мені знайомий: ще з позатого року заборгував сто червінців. Я за ним, нібито за тим, щоб виправити в нього борг, і ввійшов разом з ними до міста.
88