— Що, панове! — перегукнувся отаман Тарас, проїхавши попереду всіх. — Чи є ще порох у порохівницях? Чи міцна козацька сила? Чи не гнуться ще козаки?
— Є ще, батьку, порох у порохівницях; ще міцна козацька сила; ще не гнуться козаки!
А вже впав з воза Бовдюг. Просто під саме серце влучила йому куля, але зібрав старий весь дух свій і сказав: «Не жалко розлучитися з світом. Дай Боже і всякому такої смерті! Нехай же славиться до кінця віку Руська земля!» І полинула у високості Бовдюгова душа розповісти давно померлим дідам, як уміють битися на Руській землі і, ще краще того, як уміють умирати на ній за святу віру.
Балабан, курінний отаман, незабаром після того гримнувся теж на землю. Три смертельні рани дісталися йому: від списа, від кулі й від важкого палаша. А був він один з найдоблесніших козаків; багато було під його отаманством морських походів, та найславніший був похід до анатольських берегів. Багато набрали вони тоді цехінів, дорогої турецької габи[103], кіндяків[104] і всякого вбрання. Але зазнали лиха, коли поверталися: потрапили, сердешні, під турецькі ядра. Як сипнуло на них з корабля, — половина човнів закрутилася й перевернулася, потопивши не одного в воді, та прив’язаний з боків очерет врятував човни від потоплення. Балабан відплив на всіх веслах, став просто проти сонця і через те зробився невидним турецькому кораблю. Цілу ніч потім черпаками й шапками вибирали вони воду, латаючи пробиті місця; з козацьких штанів накраяли вітрил, понеслись і втекли від найбистрішого турецького корабля. І мало того, що прибули безбідно на Січ, привезли ще золотом шиту ризу архімандритові Межигірського київського монастиря і на Покрову, що на Запорожжі, шати з чистого срібла. 1 славили довго потім бандуристи щастя козаків. Поник він тепер головою, відчувши передсмертні муки, і тихо сказав: «Здається мені, пани-брати, умираю доброю смертю: сімох я порубав, дев’ятьох списом заколов. Потоптав конем доволі, а вже не пригадаю, скількох дістав кулею. Хай же цвіте вічно Руська земля!..» І відлетіла його душа.
Козаки, козаки! не видавайте кращого цвіту вашого війська! Уже обступили Кукубенка, вже сім чоловік тільки залишилося з усього Незамайнівського куреня; вже й ті відбиваються через силу; вже закривавилася на ньому одежа. Сам Тарас, побачивши біду його, поспішив на допомогу. Та пізно наспіли козаки: вже встиг загнатися йому під серце спис перше, ніж відігнали ворогів, що обступили його. Тихо схилився він на руки козакам, які підхопили його, і ринула струменем молода кров, немов дороге вино, яке несли в скляній посудині з льоху необережні слуги, посковзнулись тут же коло входу й розбили дорогу сулію: все розлилось на землю вино, і схопив себе за голову, прибігши, господар, що беріг його для найкращого випадку в житті, щоб, коли приведе Бог на старість зустрітися з товаришем юності, то щоб спом’янути разом з ним колишній інший час, коли інакше й краще веселився чоловік… Повів Кукубенко навколо себе очима й промовив: «Дякую Богові, що довелося мені вмерти при очах ваших, товариші! Нехай же після нас живуть ще краще, ніж ми, і красується вічно люблена Христом Руська земля!» І вилетіла молода душа. Підняли її ангели під руки і понесли до небес. Гарно буде йому там. «Сідай, Кукубенко, одесную мене![105] — скаже йому Христос, — ти не зрадив товариства, безчесного діла не зробив, не кинув у біді людину, охороняв і оберігав мою церкву». Всіх засмутила смерть Кукубенка. Вже ріділи дуже козацькі ряди; багатьох, багатьох хоробрих уже не долічувались; та стояли й трималися ще козаки.
— А що, панове! — перегукнувся Тарас з куренями, які ще залишилися. — Чи є ще порох у порохівницях? Чи не потупилися шаблі? Чи не стомилася козацька сила? Чи не погнулись козаки?