— Чоловік дома? — спитав Бульба, злізаючи з коня й прив’язуючи повід до залізного гака, що був коло самих дверей.
— Дома, — сказала жидівка і поспішила ту ж мить вийти з пшеницею в корчику[108] для коня і кухлем пива для лицаря.
— Де ж твій жид?
— Він у другій світлиці, молиться, — промовила жидівка, вклоняючись і побажавши здоров’я в той час, коли Бульба підніс до губ кухоль.
— Залишайся тут, нагодуй і напій мого коня, а я піду, поговорю з ним наодинці. У мене до нього діло.
Цей жид був відомий Янкель. Він уже опинився тут орендарем і корчмарем; прибрав потроху всіх околишніх панів і шляхтичів до своїх рук, висмоктав потроху майже всі гроші й дуже позначив свою жидівську присутність у тім краї. На відстані в три милі в усі сторони не залишалося жодної хати доброї: все валилося й старілось, все порозпивалось, і залишилися злидні та лахміття; як після пожежі або чуми пішов за вітром весь край. І коли б десять років ще пожив там Янкель, то він, мабуть, пустив би за вітром і ціле воєводство. Тарас увійшов до світлиці. Жид молився, накрившись своїм досить забрудненим саваном[109], і обернувся, щоб останній раз, за звичаєм своєї віри, плюнути, як раптом очі його зустріли Бульбу, що стояв позаду. Так і постали жидові перед очима насамперед дві тисячі червінців, що були обіцяні за його голову; та він посоромився своєї корисливості й силкувався придушити в собі вічну думку про золото, що, як черва, обвиває душу жида.
— Слухай, Янкелю! — сказав Тарас жидові, який почав перед ним кланятися й замкнув обережно двері, щоб їх не бачили. — Я врятував тобі життя, — тебе б розірвали, як собаку, запорожці, — тепер твоя черга, тепер зроби мені послугу!
Обличчя жида трохи поморщилось.
— Яку послугу? Коли така послуга, що можна зробити, то чому не зробити?
— Не кажи нічого. Вези мене у Варшаву.
— У Варшаву? Як, у Варшаву? — сказав Янкель. Брови й плечі його піднялися вгору від подиву.
— Не кажи мені нічого. Вези мене у Варшаву. Що б не було, а я хочу ще раз побачити його, сказати йому хоч одне слово.
— Кому сказати слово?
— Йому, Остапові, синові моєму.
— Хіба пан не чув, що вже…
— Знаю, знаю все: за мою голову дають дві тисячі червінців. Знають же вони, дурні, ціну їй! Я тобі п’ять тисяч дам. Ось тобі дві тисячі зараз, — Бульба висипав зі шкіряного гамана дві тисячі червінців: — а решту — як вернуся.
Жид ту ж мить схопив рушник і накрив ним червінці.
— Ай, славна монета! Ай, добра монета! — сказав він, вертячи один червінець у руках і пробуючи на зубах. — Я гадаю, той чоловік, у котрого пан забрав такі гарні червінці, і години не прожив на світі, пішов зразу до річки, та й утопився там після таких славних червінців!
— Я б не просив тебе. Я б сам, може, знайшов дорогу у Варшаву; та мене можуть як-небудь упізнати і захопити прокляті ляхи, бо я не здатний на вигадки. А ви, жиди, на те вже й створені. Ви хоч чорта обдурите; ви знаєте всі штуки; ось чого я прийшов до тебе! Та й у Варшаві я б сам нічого не дістав. Зараз запрягай воза й вези мене!
— А пан гадає, що так просто взяв кобилу, запріг та й: «гей, но, рушай, сива!» Гадає пан, що можна так, як є, не сховавши, везти пана?
— Ну, то ховай, ховай, як знаєш; у порожню бочку, чи що?
— Ай, ай! А пан гадає, що можна сховати його в бочку? Пан хіба не знає, що всяк подумає, що в бочці горілка?!
— Ну, то й нехай думає, що горілка.
— Як? Нехай думає, що горілка? — сказав жид, і схопив себе обома руками за пейсики, і потім підняв догори обидві руки.
— Ну, чого ж ти так оторопів?
— А пан хіба не знає, що Бог на те створив горілку, щоб її кожен куштував! Там усе ласі, ласуни; шляхтич верст із п’ять буде бігти за бочкою, продовбає якраз дірочку, ту ж мить побачить, що не тече, і скаже: «Жид не повезе порожньої бочки; мабуть, тут є що-небудь. Схопити жида, зв’язати жида, відібрати всі гроші у жида, посадити в тюрму жида!» Бо все, що тільки є недоброго, звалюють на жида; бо жида кожен має за собаку; бо думають, що вже й не людина, коли жид.
— Ну, то поклади мене у віз з рибою.
108
109