— Слухай, пане! — сказав Янкель, — треба порадитися з таким чоловіком, якого ще ніколи на світі не було. У, у! то такий мудрий, як Соломон, і, коли він нічого не зробить, то вже ніхто в світі не зробить. Сиди тут; ось ключі, і не впускай нікого! — Жиди вийшли на вулицю.
Тарас замкнув двері й дивився в маленьке віконечко на цей брудний жидівський проспект. Три жиди зупинилися посеред вулиці й стали розмовляти досить запально; до них пристав скоро четвертий, нарешті і п’ятий. Він чув знов повторюване: «Мардохай, Мардохай». Жиди раз у раз поглядали в один бік вулиці; нарешті в кінці її, з-за одного поганенького дому, показалася нога в жидівському черевику, і замаяли поли півкаптана. «А, Мардохай, Мардохай!» — закричали всі жиди в один голос. Худий жид, трохи нижчий за Янкеля, але багато більше вкритий зморшками, з величезною верхньою губою, підійшов до нетерплячої купки, і всі жиди навперебій квапились розповідати йому, причому Мардохай кілька разів поглядав на маленьке віконечко, і Тарас догадувався, що мова йшла про нього. Мардохай вимахував руками, слухав, перебивав мову, часто плював набік, і, піднімаючи поли півкаптана, засовував у кишеню руку й виймав якісь брязкотельця, причому показував препогані свої панталони. Нарешті, всі жиди зняли такий галас, що жид, який стояв на варті, мусив подати знак, щоб мовчали, і Тарас почав уже побоюватися за свою безпеку, але згадавши, що жиди й не можуть інакше розмовляти, як на вулиці, і що їхньої мови сам демон не зрозуміє, він заспокоївся.
Хвилини через дві жиди разом увійшли в його кімнату. Мардохай приступив до Тараса, поплескав його по плечу і сказав: «Коли ми та Бог схочемо зробити, то вже буде так, як треба».
Тарас подивився на цього Соломона, якого ще й не було на світі, і пройнявся деякою надією. Справді, вигляд його міг викликати деяку довіру: верхня губа в нього була просто страховище; товщина її, безперечно, збільшилася від сторонніх причин. У бороді в цього Соломона було тільки п’ятнадцять волосин, та й то на лівому боці. На обличчі в Соломона було стільки знаків від побоїв, здобутих за хвацькість, що він, безперечно, давно втратив лік їм і звик вважати їх за родимі плями.
Мардохай пішов разом з товаришами, сповненими подиву з його мудрості. Бульба залишився сам. Він був у дивному, небувалому настрої: він почував уперше в житті неспокій. Душа його була в гарячковому стані. Він не був той колишній, незламний, непохитний, міцний, як дуб; він був малодушний; він був тепер слабкий. Він здригався від кожного шереху, від кожної нової жидівської постаті, що появлялася в кінці вулиці. В такому стані пробув він цілий день; не їв, не пив, і очі його не відривалися ні на час від невеличкого віконця на вулицю. Нарешті, вже пізно ввечері показалися Мардохай і Янкель. Серце Тараса завмерло.
— Що? вдалося? — спитав він їх з нетерплячкою дикого коня.
Та перше ще, ніж жиди набралися духу відповідати, Тарас помітив, що в Мардохая вже не було останнього локона, який, хоч досить нечепурно, а все ж вився кільцями з-під ярмулки його. Помітно було, що він хотів щось сказати, але наговорив таких дурниць, що Тарас нічого не зрозумів. Та й сам Янкель дуже часто прикладав руку до рота, нібито був простуджений.
— Ой, ласкавий пане! — сказав Янкель, — тепер зовсім не можна! їй-богу, не можна! Такий негарний народ, що йому треба на саму голову наплювати. Ось і Мардохай скаже. Мардохай робив таке, якого ще не робив жоден чоловік на світі, але Бог не схотів, щоб так було. Три тисячі війська стоїть, і завтра їх усіх будуть на смерть карати.
Тарас глянув у вічі жидам, але вже без нетерпіння й гніву.
— А якщо пан хоче бачитися, то завтра треба рано, так, щоб ще й сонце не сходило. Вартові згоджуються, і один левентар[110] обіцяв. Тільки нехай їм не буде на тім світі щастя, ой вей мір![111] Що це за корисливий народ! І між нами таких нема: п’ятдесят червінців дав я кожному, а левентареві…
— Добре. Веди мене до нього! — промовив рішуче Тарас, і вся твердість повернулася в його душу. Він погодився на пропозицію Янкеля переодягтися іноземним графом, що приїхав з німецької землі, для цього й одежу вже встиг припасти передбачливий жид. Була вже ніч. Господар дому, відомий нам рудий жид з ластовинням, витяг тонкий сінник, накритий якоюсь рогожею, і розіслав його на лавці для Бульби. Янкель ліг долі на такому самому сіннику. Рудий жид випив невеличку чарочку якоїсь настойки, скинув півкаптан і, зробившись у своїх панчохах та черевиках трохи схожим на курча, подався із своєю жидівкою у щось похоже на шафу. Двоє жиденят, як дві хатні собачки, лягли долі біля шафи. Але Тарас не спав; він сидів нерухомий і злегка барабанив пальцями по столу; він тримав у роті люльку й пускав дим, від якого жид спросоння чхав і закутував у ковдру свого носа. Ледве небо встигло взятися блідим передвістям зорі, він уже штовхнув ногою Янкеля.