Нема чого описувати всі битви, де показали себе козаки, ні всього поступового перебігу кампанії: все це записано на літописних сторінках. Відомо, яка в Руській землі війна, піднята за віру: нема сили дужчої, як віра. Непоборна й грізна вона, як нерукотворна скеля серед буряного, вічно мінливого моря. Із самої середини морського дна підносить вона до небес непроламні свої стіни, вся створена з одного цілого, суцільного каменя. Звідусіль видно її, і дивиться вона просто у вічі біжучим хвилям. І горе кораблеві, що напливе на неї! На тріски розлітаються безсилі його снасті, тоне й трощиться вщент усе, що є на них, і жалібний крик тих, що гинуть, лунає у враженому повітрі.
На сторінках літопису змальовано докладно, як тікали польські гарнізони з визволених міст; як були перевішані безсовісні орендарі-жиди; який слабкий був коронний гетьман Микола Потоцький[116] з численною своєю армією проти цієї нездоланної сили; як, розбитий, переслідуваний, перетопив він у невеличкій річці найкращу частину свого війська; як облягли його в невеличкому містечку Полонному[117] грізні козацькі полки, і як доведений до краю польський гетьман під присягою обіцяв цілковите задоволення у всьому від короля й державних чинів та повернення усіх колишніх прав і привілеїв. Та не такі були козаки, щоб піддатися на те: знали вони вже, що таке польська присяга. І Потоцький не красувався б більше на шеститисячному своєму аргамаку, притягаючи очі знатних панянок і заздрість дворянства, не галасував би на сеймах, даючи розкішні бенкети сенаторам, коли б не врятувало його руське духовенство, що було в містечку. Коли вийшли назустріч усі попи в ясних золотих ризах, несучи ікони й хрести, а попереду сам архієрей з хрестом у руці і в пастирській митрі[118], схилили всі козаки свої голови й поскидали шапки. Нікого б не пошанували вони на той час, навіть самого короля, але проти своєї церкви християнської не посміли піти і пошанували своє духовенство. Погодився гетьман разом з полковниками відпустити Потоцького, взявши з нього клятвенну присягу залишити вільними всі християнські церкви, забути стару ворожнечу й не чинити ніякої кривди козацькому воїнству. Один тільки полковник не пристав на такий мир. Той один був Тарас. Вирвав він жмут волосся з голови своєї й скрикнув:
— Гей, гетьмане й полковники! не зробіть такого бабського діла! не вірте ляхам: продадуть псяюхи![119]
А коли полковий писар подав умову, і гетьман приклав свою владну руку, він зняв з себе чистий булат, дорогу турецьку шаблю з найкращого заліза, розламав її надвоє, як тростину, і кинув нарізно далеко в різні боки обидва кінці, сказавши:
— Прощайте ж! Як двом кінцям цього палаша не з’єднатися в одно і не скласти одної шаблі, так і нам, товариші, більше не бачитися на цьому світі. Пом’яніть же прощальне моє слово (при цьому слові голос його виріс, піднявся вище, набув незнаної сили, — і збентежилися всі від пророчих слів): перед смертною годиною своєю ви згадаєте мене! Думаєте, купили спокій і мир; думаєте, панувати станете? Будете панувати іншим пануванням: здеруть з твоєї голови, гетьмане, шкіру, наб’ють її гречаною половою, і довго будуть бачити її по всіх ярмарках! Не вдержите й ви, панове, голів своїх! Загинете у вогких льохах, замуровані в кам’яні стіни, коли вас, як баранів, не зварять усіх живими в казанах!
116
117
118
119