— Паничі! паничі! сюди! сюди! — говорили вони з усіх боків. — Ось бублики, маківники, верчики[125], буханці хороші! їй-богу, хороші! на меду! сама пекла!
Інша, піднявши щось довге, зверчене з тіста, кричала:
— Ось сусулька! паничі, купіть сусульку!
— Не купуйте в неї нічого; дивіться, яка вона поганюща, і ніс негарий, і руки нечисті…
Однак філософів та богословів вони боялися зачіпати, бо філософи та богослови завжди любили тільки куштувати, до того ж цілою жменею.
Прийшовши до семінарії, вся юрба розміщалась по класах, в низеньких, однак досить просторих кімнатах з невеликими вікнами, з широкими дверима й заяложеними лавками. Клас сповнювався раптом різноголосим гудінням: аудитори вислухували своїх учнів; дзвінкий дискант граматика попадав якраз у дзенькіт шибок, вставлених у маленькі вікна, і скло відповідало майже тим самим звуком; в кутку гудів ритор, якого рот і товсті губи мали б належати принаймні філософії. Він гудів басом, і тільки чути було здалеку: бу, бу, бу, бу… Аудитори, слухаючи урок, дивились одним оком під лавку, де з кишені підвладного бурсака виглядала булка, або вареник, або гарбузове насіння.
Коли вся ця вчена юрба встигала приходити трохи раніше або коли знали, що професори будуть пізніше, ніж звичайно, тоді, за загальною згодою, починали бій, і в цьому бою мусили брати участь усі, навіть і цензори, що повинні були стежити за порядком і моральністю всього ученицького стану. Два богослови звичайно ухвалювали, як відбуватися битві: чи кожен клас повинен стояти за себе осібно, чи всі повинні поділитись на дві половини: на бурсу й семінарію. Хоч так, хоч інак, граматики починали найперші, і як тільки встрявали ритори, вони вже тікали геть і ставали десь на підвищеннях, спостерігаючи битву. Потім вступала філософія з чорними довгими вусами, а врешті й богословія в страшних шароварах і з претовстими в’язами. Звичайно закінчувалось тим, що богословія побивала всіх, і філософія, чухаючи боки, відтиснута бувала в клас і сідала відпочивати на лавках. Професор, що сам бував колись у таких боях, входячи у клас, зразу бачив по розпалених обличчях своїх слухачів, що бій був неабиякий, і тоді, як він шмагав різками по пальцях риторику, в другому класі другий професор шльопав дерев’яними лопатками по руках філософію. З богословами ж чинили зовсім по-іншому: їм, як казав професор богослов’я, одсипалося по мірці крупного гороху, яка одмірювалася коротенькими ремінними канчуками.
В урочисті дні та свята семінаристи й бурсаки вирушали по домах з вертепами. Іноді розігрували комедію, і тоді завжди відзначався який-небудь богослов, на зріст небагато нижчий од київської дзвіниці, що представляв Іродіаду або Пентефрію[126], дружину єгипетського царедворця. Як нагороду, діставали вони сувій полотна або мішок проса, або пів вареного гусака й подібну всячину. Весь цей учений люд, як семінарія, так і бурса, між якими була якась спадкова неприязнь, був надзвичайно бідний на харчі, а до того ж неймовірно прожерливий; так що полічити, скільки кожен з них лигав за вечерею галушок, було б зовсім неможливо; і тому доброхітних пожертв заможних господарів не могло вистачити. Тоді сенат, що складався з філософів та богословів, виряджав граматиків та риторів, під проводом одного філософа, а іноді прилучався й сам, з мішками на плечах, спустошувати чужі городи. І в бурсі з’являлася гарбузова каша. Сенатори так об’їдались кавунами та динями, що другого дня аудитори чули від них, замість одного, два уроки: один вимовлявся устами, другий бурчав у сенаторському животі. Бурса й семінарія носили якусь довгу подобу сюртуків, довжиною по сіє врем’я: слово технічне, означало — нижче п’ят.
126