Тим часом пішла всюди чутка, що дочка одного з найбагатших сотників, якого хутір був за п’ятдесят верст від Києва, повернулася одного дня з прогулянки вся побита, ледве маючи сили дотягтися до батьківського дому, лежить при смерті і перед смертною годиною висловила бажання, щоб відхідну по ній і молитви, протягом трьох днів після смерті, читав один з київських семінаристів: Хома Брут. Про це філософ дізнався від самого ректора, що навмисне кликав його в свою кімнату й оповістив, щоб він без будь-якої затримки поспішав у дорогу, що іменитий сотник прислав по нього нарочито людей і візок.
Філософ здригнувся від якогось несвідомого почуття, яке він сам не міг з’ясувати собі. Темне передчуття говорило йому, що жде його щось недобре. Сам не знаючи чому, заявив він прямо, що не поїде.
— Слухай, domine Хомо![130] — сказав ректор (він у деяких випадках розмовляв дуже ввічливо зі своїми підлеглими), — тебе ніякий чорт і не питає про те, хочеш ти їхати чи не хочеш. Я тобі скажу тільки те, що коли ти ще будеш показувати свою рись та мудрувати, то звелю тебе по спині й по іншому так одшмагати молодим березняком, що й до бані не треба буде ходити.
Філософ, почухуючи злегка за вухом, вийшов, не говорячи й слова, наміряючись при першій зручній нагоді покластися на свої ноги. Роздумуючи, ішов він униз сходами на двір, обсаджений тополями, і на хвилину спинився, почувши досить ясно голос ректора, що віддавав наказ своєму ключникові і ще комусь, певно, одному з посланих по нього від сотника.
— Дякуй панові за крупу та яйця, — говорив ректор, — і скажи, що як тільки будуть готові ті книги, про які він пише, то я зразу пришлю. Я віддав їх уже переписувати. Та не забудь, мій голубе! додати панові, що на хуторі у них, я знаю, водиться хороша риба, і особливо осетрина, то при нагоді хай прислав би: тут на базарах і негарна, і дорога. А ти, Явтуше, дай хлопцям по чарці горілки. Та філософа прив’язати, щоб не втік, бува.
«Іч, чортів син! — подумав про себе філософ, — пронюхав, довгоногий в’юн!»
Він зійшов униз і побачив кибитку, яка здалася була спершу клунею на колесах. Справді, вона була така ж глибока, як піч, де обпалюють цеглу. Це був звичайний краківський екіпаж, у якому жиди півсотнею вирушають разом із крамом в усі міста, де тільки чує їхній ніс ярмарок. Його ждало чоловік із шість здорових і міцних козаків, уже немолодих. Свитки з тонкого сукна, з китицями, показували, що вони належали досить значному й багатому власникові. Невеликі шрами говорили, що вони бували колись на війні, не без слави.
«Що ж робити? Чому бути, того не обминути!» — подумав про себе філософ і, звернувшись до козаків, промовив голосно:
— Здорові були, браття-товариші!
— Здоров будь, пане філософе! — відповіли деякі з козаків.
— Так оце мені доводиться сидіти вкупі з вами? А брика знаменита! — говорив він, влізаючи. — Тут би тільки найняти музик, то й танцювати можна.