— І не на лаві, а на полу лягла Шепчиха, — підхопила баба, стоячи біля порога і підперши рукою щоку.
Дорош подивився на неї, потім подивився вниз, потім знову на неї і, трохи помовчавши, сказав:
— Коли скину з тебе при всіх спідницю, то негарно буде.
Ця пересторога вплинула. Стара замовкла і вже жодного разу не перебивала мови.
Дорош вів далі:
— А в колисці, що висіла серед хати, лежало однорічне дитя — не знаю вже, чоловічої чи жіночої статі. Шепчиха лежала, а потім чує, що за дверима шкребеться собака і виє так, що хоч з хати тікай. Вона злякалась: бо баби такий дурний народ, що висунь їй надвечір з-за дверей язик, то й душа піде в п’яти. Одначе думає, давай я вдарю по морді клятого собаку, може-таки перестане вити — і, взявши кочергу, вийшла відчинити двері. Не встигла вона трохи розчинити, як собака шугнув поміж ногами її і прямо до дитячої колиски. Шепчиха бачить, що це вже не собака, а панночка. Та при тому хай би вже панночка у такому вигляді, як вона її знала, — це було б ще нічого: та от дивна річ, що вона була вся синя, а очі горіли, як жар. Вона схопила дитя, прокусила йому горло і стала пити з нього кров. Шепчиха тільки закричала: «Ой, лишенько!» — та з хати. Тільки бачить, що в сінях двері замкнені. Вона на горище: сидить і тремтить дурна баба, а потім бачить, що панночка до неї йде і на горище; кинулась на неї і почала дурну бабу кусати. Вже Шептун ранком витяг звідти свою жінку всю покусану й посинілу. А другого дня й померла дурна баба. Так от які штуки та омани бувають! Воно хоч і панського кодла, та все ж коли відьма, то відьма.
Після такої розповіді Дорош самовдоволено оглянувся і встромив палець у свою люльку, готуючи її до набивання тютюном. Матерія про відьму зробилась невичерпною. Кожен і собі поспішав що-небудь розказати. До того відьма у вигляді скирти сіна приїхала до самісіньких дверей хати; у другого вкрала шапку або люльку; у багатьох дівок на селі відрізала косу; у інших випила по кілька відер крові.
Нарешті, вся компанія опам’яталася і побачила, що забалакалась уже занадто, бо вже надворі була глупа ніч. Всі почали розходитися по ночівлях, що були або на кухні, або в повітках, або серед двору.
— Ану, пане Хомо! тепер і нам пора йти до покійниці, — сказав сивий козак, звернувшись до філософа, і всі четверо, в тому числі Свирид та Дорош, рушили до церкви, стьобаючи батогом собак, яких на вулиці була превелика сила і які від злості гризли їх ціпки.
Філософ дарма, що встиг підкріпити себе добрячим кухлем горілки, відчував, що його охоплює таємний страх, в міру того як вони наближались до освітленої церкви. Розповіді та дивні історії, почуті ним, ще дужче розстроювали його уяву. Пітьма під тином та деревами починала рідшати; місце ставало дедалі пустинніше. Вони вступили, нарешті, за ветху церковну огорожу в невеличкий дворик, що за ним не було жодного деревця і відкривалося саме порожнє поле та затоплені нічною пітьмою луки. Три козаки зійшли разом з Хомою крутими сходами на ґанок і вступили до церкви. Тут вони залишили філософа, побажавши йому щасливо відбути свою повинність, і замкнули за ним двері, з наказу пана.
Філософ залишився сам. Спершу він позіхнув, потім потягнувся, потім хукнув у обидві руки і, нарешті, уже розглянувся. Посередині стояла чорна домовина. Свічка блимала перед темними образами. Світло від них осявало тільки іконостас та злегка середину церкви. Далекі кутки притвору були оповиті пітьмою. Високий старовинний іконостас уже виказував глибоку ветхість, наскрізна різьба його, вкрита золотом, ще блищала самими тільки іскрами. Позолота в одному місці облупилась, у другому зовсім потемніла; лики святих, зовсім темні, дивилися якось похмуро. Філософ ще раз розглянувся.
— Що ж? — сказав він, — чого тут боятися? Людина прийти сюди не може, а від мерців та вихідців з того світу єсть у мене молитви, такі, що як прочитаю, то вони мене і пальцем не зачеплять. Нічого! — повторив він, махнувши рукою, — будемо читати.
Підходячи до криласа[134], побачив він кілька в’язок свічок. «Це добре, — подумав філософ, — треба освітити всю церкву так, щоб видно було, як удень. Ех, шкода, що в храмі Божому не можна люльки викурити!» І він заходився ліпити воскові свічки до всіх карнизів надоїв та образів, не шкодуючи їх аж ніяк, і незабаром вся церква наповнилася світлом. Вгорі тільки пітьма зробилася неначе густішою і похмурі образи дивилися суворіше зі старовинних різьблених рам, що подекуди виблискували позолотою. Він підійшов до труни, боязко подивився в обличчя померлої і не міг не зажмурити, трохи затремтівши, своїх очей.