— Приведіть Вія! ідіть до Вія, — почулися слова мерця.
І раптом настала тиша в церкві; почулося десь далеко вовче завивання, і незабаром пролунала важка хода, що звучала по церкві; поглянувши скоса, побачив він, що ведуть якогось присадкуватого, дужого, кривоногого чоловіка. Увесь був він у чорній землі. Як жилаве, міцне коріння, випинались його, засипані землею, ноги й руки. Важко ступав він, щохвилини спотикаючись. Довгі повіки опущені були аж до землі. З жахом помітив Хома, що лице на ньому було залізне. Його привели під руки і прямо поставили до того місця, де стояв Хома.
— Підійміть мені повіки: не бачу! — сказав підземним голосом Вій — і все зборище кинулося підіймати йому повіки.
«Не дивись!» — шепнув якийсь внутрішній голос філософові. Не втерпів він і глянув.
— Ось він! — закричав Вій і наставив на нього залізний палець. І всі, скільки не було, кинулись на філософа. Бездиханний гримнувся він на землю, і тут же вилетіла душа з нього від страху. Пролунав крик півня. Це був уже другий крик: перший прослухали гноми. Злякані духи кинулись, хто як попало, у вікна й двері, щоб швидше вилетіти, та де там: так і залишились вони там, застрявши в дверях та вікнах. Увійшовши в церкву, священик спинився, бачивши таке зганьблення Божої святині, і не посмів правити панахиду в такому місці. Так навіки й залишилася церква із застряглими в дверях та вікнах потворами, обросла лісом, корінням, бур’яном, диким терником, і ніхто не знайде тепер до неї дороги.
Коли чутка про це дійшла до Києва, і богослов Халява почув, нарешті про таку долю філософа Хоми, то поринув на цілу годину в роздумування. З ним протягом того часу сталися великі зміни. Щастя йому усміхнулося: після закінчення курсу наук його зробили дзвонарем найвищої дзвіниці, і він мало не завжди з’являвся з розбитим носом, бо дерев’яні сходи на дзвіницю були надзвичайно погано зроблені.
— Ти чув, що сталося з Хомою? — сказав, підійшовши до нього, Тіберій Горобець, що в той час був уже філософ і носив свіжі вуса.
— Так йому Бог дав, — сказав дзвонар Халява. — Ходім до шинку та пом’янемо його душу!
Молодий філософ, що з жаром ентузіаста почав користуватися своїми правами, так що на ньому і штани, і сюртук, і навіть шапка тхнули спиртом та тютюновими корінцями, в ту ж хвилину виказав готовність.
— Славний був чоловік Хома! — сказав дзвонар, коли кривий шинкар поставив перед ними третій кухоль. — Знаменитий був чоловік. А пропав ні за що.
— А я знаю, чому пропав він: того, що побоявся. А якби не боявся, то відьма нічого не могла б з ним зробити. Треба тільки, перехрестившись, плюнути на самий хвіст їй, то й нічого не буде. Я знаю все це. Адже в нас, у Києві, всі баби, які сидять на базарі, — всі відьми.
На це дзвонар кивнув головою на знак згоди. Але помітивши, що язик його не міг вимовити жодного слова, він обережно встав з-за стола і, похитуючись на обидва боки, пішов сховатися у найвіддаленіше місце в бур’яні, причому не забув, за давньою звичкою своєю, поцупити стару підошву від чобота, що валялася на лавці.
Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем*
Вважаю за обов’язок попередити, що подія, описана в цій повісті, відноситься до дуже давнього часу. Крім того, цілковита вигадка. Тепер Миргород зовсім не те. Будівлі інші; калюжа серед міста вже висохла, всі сановники: суддя, підсудок і городничий — люди поважні і благонамірені.
Глава І
Іван Іванович та Іван Никифорович
Славна бекеша[136] в Івана Івановича! знаменита! А які смушки! Бий тебе лихо, які смушки! сизі з морозом! Я ладен поставити бог знає що, коли ще в кого знайдуться такі! Гляньте, ради Бога, на них, а надто як стане він з ким-небудь до розмови, гляньте збоку: що то за розкіш! Описати не можна: оксамит! срібло! вогонь! Господи Боже мій! Миколаю Чудотворче, угодниче Божий! чом же то в мене немає такої бекеші! Він пошив її тоді ще, як Агафія Федосіївна не їздила до Києва. Ви знаєте Агафію Федосіївну? ота сама, що одкусила вухо засідателеві.