Іван Никифорович ніколи не був жонатий. Хоч і плескали, буцім він оженився, та це суща брехня. Я дуже добре знаю Івана Никифоровича і можу сказати, що він навіть і в голові не покладав женитись! Звідкіля йдуть усі ці плітки? це так, як ото були наговорили, буцім Іван Никифорович вродився з хвостом іззаду. Але ж ця вигадка така недоладна та ще й така паскудна та непристойна, що я навіть не бачу потреби заперечувати її перед освіченими читачами, яким, певна річ, відомо, що тільки у відьом, і то мало в яких, буває ззаду хвіст, які, зрештою, більше належать до жіночої, ніж до чоловічої статі.
Незважаючи на велику приязнь, ці друзі, яких рідко земля родить, не зовсім один на одного схожі. Найкраще можна пізнати вдачу кожного, порівнявши: Іван Іванович має надзвичайний хист говорити напрочуд приємно. Господи, як він говорить! Цю втіху можна зрівняти хіба з тим, як ськають у вас в голові або потихеньку лоскочуть вам пальцем п’яти. Слухаєш, слухаєш — і голову повісиш. Приємно! надзвичайно приємно! як сон після купання. Іван Никифорович, навпаки, здебільшого мовчить, та зате, коли вже вліпить слівце, то держись тільки: відбриє краще за всяку бритву. Іван Іванович худорлявий і високий на зріст; Іван Никифорович трохи нижчий, та зате розпросторюється впоперек. Голова в Івана Івановича схожа на редьку хвостом донизу; голова Івана Никифоровича на редьку хвостом догори. Іван Іванович тільки по обіді лежить у самій сорочці у піддашші, а надвечір надіває бекешу і йде куди-небудь — чи до міської крамниці, куди він постачає борошно, чи то на поле ловити перепелів. Іван Никифорович лежить цілий день на ґанку; коли не занадто гаряче надворі, то, звичайно, виставивши спину на сонце, і нікуди не хоче ходити. Вранці часом, як припаде охота, пройдеться по подвір’ю, огляне господарство, та й знову спочивати. За колишніх часів зайде бувало до Івана Івановича. Іван Іванович надзвичайно делікатна людина і в благородній розмові ніколи не скаже неподобного слова, і зараз образиться, коли почує його. Іван Никифорович інколи не встережеться; тоді звичайно Іван Іванович устає з місця і говорить: «Годі, годі, Іване Никифоровичу; краще мерщій на сонце, ніж говорити такі богопротивні слова». Іван Іванович дуже сердиться, коли йому попадеться в борщі муха: він тоді стає сам не свій — і тарілку кине, і господареві перепаде. Іван Никифорович дуже любить купатись, і коли засяде по шию у воді, то ще й каже поставити в воду стола та самовара і дуже любить пити чай у такій прохолоді. Іван Іванович голить бороду двічі на тиждень; Іван Никифорович один раз. Іван Іванович страшенно цікавий. Крий Боже, щоб то почав йому що оповідати та не доказав! Коли ж чим буває невдоволений, то зараз і дає це помітити. Дивлячись на Івана Никифоровича, надзвичайно важко розпізнати, чи задоволений він, чи сердитий; хоч чого й зрадіє, то знаку не подасть. Іван Іванович трохи боязкий на вдачу. У Івана Никифоровича, навпаки, такі рясні збори в шароварах, що коли б їх пороздимати, то туди можна було б умістити ціле подвір’я з коморами та з усіма будовами. У Івана Івановича великі, промовисті очі, тютюнові на колір, і рот трохи схожий до букви іжиці[138]; в Івана Никифоровича очі маленькі, жовтуваті і зовсім зникають поміж густими бровами та пухкими щоками, а ніс його скидається на спілу сливу. Іван Іванович, коли пригощає вас табакою, то завжди лизне попереду кришку з табакерки, тоді клацне по ній пальцями і, подаючи, скаже, як ви з ним знайомі: «Чи дозволите прохати, пане, вашої ласки?» Коли ж незнайомі, то: «Чи дозволите прохати, пане, не маючи честі знати чину, наймення та по батькові, вашої ласки?» А Іван Никифорович дає вам просто в руки свого ріжка і тільки докине: «Призволяйтесь». Як Іван Іванович, так і Іван Никифорович дуже не люблять бліх, і через те ні Іван Іванович, ні Іван Никифорович ніколи не промине жида з крамом, щоб не купити в нього елексиру в різних пляшечках від отих кузок, вилаявши його попереду гарненько за те, що він сповідає єврейську віру.
Проте, незважаючи на деяку несхожість, обидва вони, як Іван Іванович, так і Іван Никифорович, прекрасні люди.
Глава II,
З якої можна дізнатись,
чого заманулось Іванові Івановичу, про що велася мова між Іваном Івановичем та Іваном Никифоровичем і чим вона закінчилася
Ранком, діялося це в липні місяці, Іван Іванович лежав у піддашші. День був гарячий, повітря сухе і переливалося струменями. Іван Іванович встиг уже побувати за містом біля косарів та на хуторі, встиг розпитати чоловіків та жінок, що стрів на дорозі, відки, куди і чого; натомився страх і приліг одпочити. Лежачи, він довго приглядався до комор, до подвір’я, до повіток, до курей, що бігали по подвір’ю, і думав собі: «Господи Боже мій, який я господар! Чого в мене немає? Птиця, будівлі, комори, все, чого душа забажає, горілка перегінна, настояна; в саду груші, сливи; в городі мак, капуста, горох… Чого ж іще нема в мене?.. Хотів би я знати, чого нема в мене?» Так мудро сам себе запитавши, Іван Іванович замислився; очі його тим часом відшукали нові речі, переступили через тин до Івана Никифоровича в подвір’я і спинилися на досить цікавому видовищі. Худорлява баба виносила по порядку злежану одежу та розвішувала її на натягнутому мотузку, щоб провітрилась. Незабаром старий мундир з обстрьопаними обшлагами простяг у повітрі рукава і обнімав парчеву кофту, за ним виставився дворянський з гербовими ґудзиками, з одгризеним коміром; білі казимирові панталони[139] в плямах, що колись-то напинав Іван Никифорович собі на ноги, а тепер нап’яв би хіба на пальці. За ними незабаром звісились і другі, схожі на букву Л, потім синій козацький бешмет[140], що пошив собі Іван Никифорович літ тому з двадцять, коли був налагодився вступити до міліції та вже й вуса був собі запустив. Нарешті, одно по одному, виткнулась шпага, схожа на шпиль, що стримів у повітрі. Потім замаяли фалди чогось подібного до каптана, трав’янисто-зеленого кольору, з мідними, як п’ятак завбільшки, ґудзиками. З-поза фалд виглянув жилет, облямований золотим позументом, з великим викотом спереду. Жилет незабаром закрила стара спідниця покійної бабуні з кишенями, куди можна було заховати по кавуну. Все те, перемішавшись, немало зацікавило Івана Івановича своїм виглядом, а тим часом сонячне проміння, охоплюючи то там, то там синій чи зелений рукав, червоний обшлаг або частину золотої парчі чи загравши на вістрі шпаги, утворювало з того щось дивовижне, схоже на вертеп, що його возять скрізь по хуторах мандрівні пройдисвіти. А надто, коли юрба, стиснувшись докупи, дивиться на царя Ірода в золотій короні чи на Антона, що веде козу; за вертепом вищить скрипка; циган бринькає руками на губах замість барабана, а сонце заходить, і свіжа, погожа південна ніч непомітно горнеться щільніше до свіжих плечей та грудей огрядних хуторянок. Незабаром стара вилізла з комори, крекчучи й тарабанячи на собі старовинне сідло з поодриваними стременами, з витертими ремінними чохлами на пістолі, з чепраком[141], колись ясно-червоного кольору, шитим золотом та поцяцькованим міддю.
138