Люсі не могла навіть уявити, що людина може бути такою спокійною, сильною і сміливою.
— Що, в біса, коїться?! — гаркнув він на хазяйку собаки, а затим висмикнув у неї з руки повідець і якимось чином примудрився пристебнути його до нашийника, бо тварина й досі гарчала і виривалася.
Після цього він підтягнув собаку до жінки, і вона схопила повідець обома руками.
— Не смій зі мною так розмовляти! — викрикнула хазяйка ротвейлера.
— Чому ви не тримаєте собаку на повідці?
— На нього напали! — агресивно закричала вона, відчувши, що небезпека минула. Судячи з акценту, вона була не місцева, можливо, з Ліверпуля чи Манчестера.
— Брехня! Я все бачив!
— Брутус першим ніколи не нападає.
Вона ледве тримала пса, і від напруження вся почервоніла.
— Та він же справжній монстр!
— Неправда!
— Де ви живете?
— А тобі що до того, юначе?
— Бо якби ви жили тут, то знали б, що не треба гуляти з псом-вбивцею там, де гуляють люди із собаками.
— Я тут не місцева, — сказала жінка таким тоном, ніби пишалася цим. — Приїхала в гості до сестри, живу в її автофургоні.
— То йдіть у той автофургон і зачиніть у ньому свого собаку.
— Не говори зі мною таким тоном!
— Говоритиму так, як вважатиму за потрібне. Я працюю в гольф-клубі, доглядаю за цими місцями.
— Ой, велике цабе!
— Забирайте свого собаку і йдіть геть. Негайно. І якщо я ще раз побачу, що він бігає без повідця, зателефоную в поліцію.
— А я їм поскаржуся на твоє нахабство!
Тут Брутусу, мабуть, набридло їх слухати, і він вирішив покласти край суперечці.
Побачивши двох гравців у гольф, які йшли полем, кинувся на них і потягнув хазяйку за собою. Її короткі ноги миготіли, наче поршні в автівці.
— Мене ще ніколи так не ображали! — крикнула вона через плече. Ця жінка явно любила лишати останнє слово за собою. — Я цього не подарую…
Більше вони нічого не почули, бо вона відбігла вже надто далеко, і її голос віднесло вітром. Люсі, сидячи на мокрій колючій траві, обіймала Гораса і притискала його голову до грудей. Юнак опустився на коліна поруч із нею. Вона побачила, що він зовсім молодий, з обвітреним обличчям і блакитними очима. Волосся в нього було коротке і світле, ніби пофарбоване, а в лівому вусі виблискувала золота сережка.
— У тебе все гаразд? — спитав він.
— Так, але Горас… — Люсі заливалася слізьми, соромлячись їх.
— Дай-но його мені, подивлюся, що там, — сказав хлопець і обережно взяв у неї з рук собаку, прибрав довгу шерсть з його морди, погладив, обмацав, весь час нашіптуючи щось заспокійливе. — Думаю, все буде гаразд. Тільки поверхневі подряпини й синці.
— Він лише гавкнув, — крізь сльози промовила Люсі. — Він завжди гавкає. Такий дурний. Я думала, він його зараз загризе.
— Сьогодні йому пощастило, його не загризли.
Люсі шморгнула носом. Не знайшовши хустинки, витерла носа тильною стороною долоні.
— Це навіть не мій собака. Елфрідин. Ми просто вийшли погуляти.
— Звідки прийшли?
— З Крейґана.
— Я тебе підвезу на тракторі. Але можу лише до гольф-клубу доїхати. Звідти дійдеш?
— Думаю, так.
— Гаразд. Ходімо.
Він допоміг їй підвестися, потім нахилився, підняв Гораса і поніс до трактора, який так і стояв із відчиненими дверцятами й увімкненим двигуном. Люсі залізла в кабіну. Сидіння було лише одне, тож вона примостилася на самому краєчку. Гораса хлопець посадив їй під ноги, і собака одразу притулився до її колін. Затим хлопець ускочив у кабіну, сів біля Люсі та ввімкнув передачу. Перехиляючись на ямах, вони поволі рушили вперед, а візок торохтів позаду.
Нарешті Люсі припинила плакати.
— Як думаєш, із Горасом усе буде гаразд? — нерішуче запитала вона.
— Коли прийдеш додому, промий рани дезінфікувальним засобом. Затим оглянь їх. Якщо виявляться дуже глибокі, можливо, треба буде накласти шви. Тоді доведеться звернутися до ветеринара. Кілька днів він напевно почуватиметься зле й накульгуватиме.
— Мені так соромно. Я мусила краще за ним дивитися.
— Ти нічого не могла вдіяти. У тієї жінки, мабуть, зовсім мізків немає. Якщо я ще раз його побачу, пристрелю.
— Його звати Брутус[32].
— Справді жорстока тварина.
Не стримавшись, Люсі всміхнулася.
— Дякую, що допоміг, — сказала вона.
— Ти ж живеш у Естейт-хаусі, в Оскара Бланделла, так?
— Ти його знаєш?
— Ні, але мій батько знає. Мій батько — Пітер Кеннеді, священник. А я Рорі Кеннеді.