— А мене звати Люсі Веслі.
— Красиве ім’я.
— Як на мене, навпаки, жахливе. — Їй було затишно в цій кабіні, високо над землею, поруч зі сміливим і добрим хлопцем. Люсі подобалося відчувати поруч його міцну постать, подобався запах оливи від його куртки і тепло незвичної близькості. — Наче в місіонерки.
— Та ні, буває й гірше. Мою молодшу сестру звати Клодаг. Теж не любить своє ім’я. Просить, щоб її називали Трейсі Шарлін.
Цього разу Люсі весело розсміялася.
— А я тебе часом учора в церкві не бачив? — спитав Рорі.
— Так, учора я туди приходила, але тебе не пам’ятаю. Було багато людей. Я хотіла побачити, яка вона, коли під стелею вмикаються ті світильники. Дуже гарно. Елфріда ходила зі мною. Керрі б теж пішла — це моя тітка — але вона застудилася і лежить удома. Вранці приходив лікар, сказав, що нічого страшного, але мусить ще полежати, відпочити. Якби Керрі була зі мною, цієї бійки узагалі не сталося б.
— Собачі бійки — просто жах. Але ти нічого не могла вдіяти і ніяк не могла цьому запобігти.
Його слова трохи заспокоїли Люсі.
— Ти працюєш на полі для гольфу?
— Зараз так. У мене вільний рік. У липні я закінчив школу, а наступного року почну навчатися в Даремському університеті. Усе літо працював таксистом для американців. Хороша була робота, але зараз усі роз’їхалися, тож тепер допомагаю доглядати поле.
— А потім що?
— Хочу поїхати в Непал. Влаштуюся в якусь школу, вчитиму дітей.
— А що викладатимеш? — запитала вражена Люсі.
— Читання і письмо, мабуть. Малим дітям. І арифметику. І футбол.
— А я свого вільного року трохи боюся… — замислилася Люсі.
— Тобі скільки?
— Чотирнадцять.
— Ще є час подумати.
— Просто я не хочу їхати в незнайоме місце. Не хочу залишитися зовсім сама.
— Боїшся?
— Ну знаєш, крокодили, революції…
— Мабуть, ти передивилася телевізор, — широко всміхнувся він.
— Може, просто лишуся вдома.
— А де ти живеш?
— У Лондоні.
— Ходиш там до школи?
— Ага.
— А сюди приїхала на Різдво?
— Я приїхала з Керрі. А живу з мамою і бабусею. Мама летить на Різдво в Америку. Сьогодні вилітає. А бабуся поїде в Борнмут. Тому ми з Керрі приїхали сюди.
— А тато?
— Батьки розлучені. Ми з ним рідко бачимося.
— Жорстко.
— Та нормально, — відказала Люсі, знизавши плечима.
— Мама казала, щоб я позичив вам свій старий телевізор. Тобі він треба?
— А в тебе є?
— Звісно.
— Ну загалом було б добре, але я й без телевізора нормально почуваюся.
— Я пошукаю. — Якийсь час вони їхали мовчки. Трактор аж підскакував на вибоїстій дорозі. Потім Рорі сказав: — Завтра ви всі прийдете до нас у гості. А в школі завтра влаштовують гулі. Ми з Клодаг підемо. Хочеш із нами?
— А що таке гулі?
— Танці.
Люсі рознервувалася. Вона ненавиділа танці, завжди плутала право і ліво. На вечірках кілька разів була, але на танцях — ніколи. Та й на вечірках зазвичай сором’язливо сиділа в кутку.
— Не знаю.
— Що не знаєш?
— Чи прийду на танці.
— А чому б і ні? Там будуть самі школярі, які розучуватимуть танці для Гоґманаю[33]. Буде весело.
— Але ж я не вмію це танцювати.
— От і навчишся.
Люсі вагалася, але Рорі, обернувшись до неї, так весело і щиро усміхнувся, що вона, сама того не очікуючи, сказала:
— Гаразд. Я піду. Дякую за запрошення. Мені… мені треба якось особливо вдягатися?
— Боже збав. Джинси та кросівки.
Тим часом на вулиці темнішало. Ще й сніг почався. Перші великі сніжинки спускалися зі свинцевого неба, падали на трактор і налипали на лобове скло. Рорі ввімкнув двірники і сказав:
— А я все чекав, коли ж піде сніг. З півночі сунули снігові хмари. Чув уранці прогноз погоди — казали, снігопад буде сильний.
— То в нас буде сніжне Різдво?
— А ти б хотіла?
— У мене ще такого не було.
— Кататися на санчатах весело, а от комунальникам не позаздриш.
Вони вже майже доїхали — трусилися дорогою, яка вела до гольф-клубу. Рорі повернув на паркувальний майданчик, вимкнув двигун, відчинив дверцята і виліз із кабіни.
— Далі дійдеш?
Сніг падав йому на волосся та плечі теплої куртки. Люсі теж вилізла з кабіни. Затим Рорі витягнув Гораса і поставив його на землю.
Горас струсонувся і навіть ледь помітно замахав пухнастим хвостом. Сніжинки падали, кружляючи в повітрі, і землю вже вкрило хрустким шаром снігу. Люсі відчула, що одна сніжинка сіла їй на ніс, і змахнула її. Потім дістала з кишені повідець, і Рорі почепив його до Горасового нашийника.
— Ну все, — широко всміхнувся він. — Ходи додому.
33
Шотландське слово на позначення останнього дня старого року; святкування Нового року на шотландський манір.