— Бідолашна жінка.
— Чому це?
— Бо їй більше немає про що думати. Ще чаю?
Керрі простягнула порожню чашку, й Елфріда наповнила її.
— Нікола телефонувала?
— Нікола? А ти чекала від неї дзвінка?
— Ні. Але вона завтра летить до Флориди, тому я й подумала, що, може, захоче попрощатися з Люсі. Але, очевидно, не захотіла.
— Люсі про це нічого не говорила. Думаю, в неї голова забита пригодою із собакою, Рорі Кеннеді та покупками різдвяних прикрас із Оскаром.
— От і добре.
Якийсь час вони мовчки сьорбали чай. У будинку було тихо як у вусі. А тоді Елфріда, намагаючись говорити невимушено, спитала:
— Тобі не здається, що саме зараз ми можемо поговорити?
Керрі підняла голову й подивилася своїми прекрасними темними очима на Елфріду.
— Поговорити?
— Ти казала, що дещо розкажеш. Колись. Згодом. Чому поїхала з Австрії. Чому так раптово повернулася додому. Чому вирішила працювати в Лондоні. Може, зараз і розповіси — вдома нікого немає, тож ніхто не завадить. Зрозумій мене, я не допитуюся, просто хочу знати, чому ти така втомлена і сумна.
— А я справді втомлена і сумна?
— Так. Але, як і раніше, дуже красива.
— Ох, Елфрідо, ти справжня зірка. А я аж ніяк не почуваюся красивою. Радше старою і непотрібною. Мені вже майже тридцять. Це як вододіл. І я не знаю, що чекає на мене на іншому березі. Минуло чимало років з нашої останньої зустрічі, час летить швидко. Мені завжди здавалося, що до тридцяти ще жити й жити. А тепер розумію, що не встигну озирнутися, як мені виповниться сорок, а тоді й п’ятдесят. А ще розумію, що мушу щось робити зі своїм життям. Але як подумаю, що треба щось змінювати, щось вирішувати, знайомитися з новими людьми, шукати старих друзів, у мене одразу опускаються руки.
— Мабуть, тому ти й підхопила цю жахливу застуду. Тому вона тебе й підкосила.
— Думаєш, це психосоматика?
— Ні, я не про це. Просто ти зараз фізично вразлива.
— Вразлива. Ніколи не думала, що про мене так скажуть.
— Ми всі вразливі.
— Я думала, я сильна.
Керрі допила чай, і Елфріда забрала порожню чашку, поставила її на тацю, яку затим опустила на підлогу. Потім повернулася на ліжко до Керрі й сіла зручніше, обіпершись на мідну спинку.
— То що сталося, Керрі?
— Я пропрацювала в Обербойрені приблизно рік — зимовий сезон і літній. Платили непогано, я винайняла квартиру і займалася улюбленою справою. Хороший був час. А потім я познайомилася з Андреасом. Він приїхав з першим снігом разом із компанією друзів. Вони робили так щороку — влаштовували такий собі парубочий вечір, ще зі студентських років. Зупинилися у великому готелі. Там я з ним і познайомилася. Він банкір із Франкфурта, працює у престижному сімейному бізнесі, який очолює його батько. Одружений, має двох дітей. Я із самого початку знала, що він одружений, але ж я уже не молода, невинна дівчина, тож вирішила, що для мене це не має значення. Вірила, що впораюся із цим. Я не збиралася в нього закохуватися, і не думаю, що він теж таке планував. Але сталося те, що сталося…
Такого привабливого чоловіка я ще не зустрічала. З ним було цікаво і весело. Він чудово катався на лижах, а у ліжку був справжнім богом. Зовні він узагалі не був схожий на німця — ані світлого волосся, ані блакитних очей. Смаглявий, високий, худорлявий. Доволі інтелігентної зовнішності. Скидався на письменника чи професора. Але ні, він банкір.
Тієї першої зими він доволі часто приїздив у Обербойрен. Літаком компанії прилітав у Мюнхен, а затим автомобілем їхав у гори. І зупинявся не в готелі, а в мене. Ми наче створили свій власний світ, у який нікого не пускали. Коли сніг розтанув, я думала, що й він зникне. Але гори влітку йому подобалися не менше, ніж узимку, і ми днями гуляли, купалися в холодних гірських озерах, ночували в маленьких готелях високо в горах. А потім прокидалися на перині з гусячого пір’я під дзвін коров’ячих дзвіночків, коли стада приходили на ранкове доїння.
У справах він катався всією Європою, й інколи я їхала з ним — у Відень, Люксембург, Мюнхен. Якось завітали на різдвяний базар, купили імбирне печиво, блискучі зірочки, маленькі розфарбовані дерев’яні прикраси на ялинку. А ввечері пішли в оперу на «Кавалера троянди»[34], а потім вечеряли у «Трьох гусарах».
Десь пів року тому він знову приїхав у Обербойрен. Утомлений і заклопотаний. Я спитала, що сталося, і він відповів, що попросив дружину про розлучення. Бо хоче одружитися зі мною. Я була приголомшена. Одразу пригадала Джеффрі й Серену, подумала, які вони зараз щасливі. Але я не забула, яким важким і гірким було розлучення. Я нічого не відала про його дружину, ніколи її не бачила, знала лише, що її звати Інґа. Я навіть припустити не могла, що можна жити поряд з таким чоловіком, як Андреас, і не кохати його. Тож почувалася і захопленою, і разом з тим винною. Але в завтрашній день не зазирала — не було сенсу. Я так довго жила з ним одним днем, що вже звикла до цього. Навіть не могла пригадати часи, коли його не було, коли він не був найважливішою частиною мого життя.