— Ого, то в нього справді цікаве життя, — з нотками заздрощів мовила Елфріда.
— Ні. Не цікаве. Нудне й передбачуване. Ми раніше терпіли один одного, але друзями ніколи не були.
— То будинок продали, і ти вже ніколи туди не поїдеш?
— Напевно, що так, — відказав Оскар, відкинувшись на спинку і склавши руки на грудях. — Взагалі-то, поїхати я можу. Бабуся залишила нам із Г’ю ще один будинок на двох. Але його вже багато років орендує сімейна пара похилого віку. Щокварталу я отримую якісь копійки за оренду. Гадаю, Г’ю теж. Хоча тих грошей і на кілька «плантаторських пуншів»[4] йому не вистачить.
— Великий будинок?
— Не дуже. У маленькому містечку. Колись там жив управитель зі своєю сім’єю, а також була контора маєтку, а потім його переробили на житловий.
— Як цікаво. Хотіла б і я мати будинок у Шотландії.
— Половину будинку.
— Половина будинку краще, ніж нічого. Ти міг би звозити Франческу на половину канікул.
— Відверто кажучи, ніколи про це не думав. Та я навіть і не згадую про цей дім. Думаю, колись Г’ю або захоче викупити в мене мою частину, або запропонує, щоб я викупив його. Але нині я цим не переймаюся. Навіть думати не хочу, що і як може бути. Загалом, що менше у мене справ із Г’ю Маклелланом, то краще.
— Здається, ти просто намагаєшся уникати проблем.
— Я просто сиджу тихенько, поки можу. То коли ти їдеш?
— Наступного четверга.
— Надовго?
— На місяць.
— Надішлеш нам листівку?
— Звісно.
— А обізвешся, коли повернешся?
— Певна річ.
— Ми сумуватимемо за тобою, — сказав Оскар, і від цього Елфріді стало тепло на душі.
Будинок називався котеджем «Ембло». Гранітним фасадом він був повернутий до північних вітрів і Атлантики. Декілька вікон на цій стороні були маленькі, ще й глибоко посаджені. Проте на широких підвіконнях вистачало місця для горщиків із геранню, уламків виловленої з води деревини і мушель, які любила збирати Серена. Колись цей котедж був частиною успішної молочної ферми «Ембло», і в ньому жив пастух. Але він пішов на пенсію, а згодом помер. Молочну ферму механізували, обробляти землю стало дорожче, і фермер, щоб зменшити витрати, вирішив продати котедж. Відтоді його перепродавали тричі, і востаннє він з’явився у продажу саме тоді, коли Джеффрі вирішив кардинально змінити своє життя і попрощатися з Лондоном, Доді та своєю роботою. Побачивши оголошення у The Times, він одразу сів в автівку і всю ніч їхав, щоб устигнути першим потрапити в дім. Приїхавши, побачив сирий, тісний і бідно облаштований будиночок, який здавали в оренду на літо. Навколо котеджу розкинувся запущений сад, а низькорослі платани похилилися, щоб вистояти в боротьбі із сильними вітрами з Атлантики. Але з вікон було видно скелі й море, а з південного боку розкинулася захищена від вітру галявина — там по стіні плелася гліцинія і буяли кущі камелії.
Джеффрі зателефонував у банк, отримав кредит і купив будинок. Коли вони із Сереною переїхали, у димарях гніздувалися пташки, старі шпалери шматтям звисали зі стін, а в усіх кімнатах тхнуло вологістю і пліснявою. Але їм до того було байдуже. Вони розстелили спальні мішки й відкоркували пляшку шампанського. Вони були разом. І у своєму домі.
Це було десять років тому. Два роки вони приводили будинок до ладу. І весь цей час тяжко працювали, намагаючись усе вичистити й відремонтувати. Через котедж пройшло безліч сантехніків, будівельників, укладачів плитки й каменярів. Усі вони вешталися кімнатами в брудних чоботах, нескінченно пили чай і годинами теревенили про сенс життя.
Час від часу Джеффрі й Серена дратувалися, що робота просувається вкрай повільно, та перемогти цих філософів-аматорів так і не змогли. Вони наче взагалі не знали такого поняття, як поспішати, зате були впевнені, що завтра зранку знову зійде сонце, вони продовжать свої дискусії і, можливо, трохи попрацюють.
Хай там як, але ремонт нарешті закінчився. Робітники поїхали, лишивши по собі маленький відремонтований міцний кам’яний будиночок. На першому поверсі розташовувалися кухня і вітальня, а нагору вели рипучі сходи. Підлогу колишньої пральні, яка була поряд із кухнею, виклали плиткою, і там стало просторо і світло. Тепер у тій кімнатці вішали дощовики й лишали гумові чоботи, а Серена прилаштувала ще й пралку з морозилкою. Також там стояла величезна керамічна раковина, яку Джеффрі знайшов у канаві. Вони відчистили її від бруду і тепер мили в ній яйця, купали собак, а ще в ній часто стояли відра з польовими квітами, які Серена любила збирати та ставити у старомодні глиняні глечики. Нагорі розташовувалися три пофарбовані в білий колір спальні зі скошеною стелею і маленька ванна кімната, з вікна якої відкривався найкращий краєвид: фермерські поля і схил, що вів до причалу.