— Чарлі Міллер?
— Так, це я. Так, Бренді, стій, не стрибай на леді. Стара невихована сучка.
— Нічого страшного, — всміхнулася Керрі.
— Думаю, стане страшно, коли вона вас усю замаже, — відказав Чарлі, а тоді повернувся до Сема: — Ви, мабуть, Сем Говард.
— Так. А це Керрі Саттон.
— Радий знайомству, — промовив Чарлі Міллер, і вони з Керрі потиснули одне одному руки. — Оскар мені телефонував. Отже, ви приїхали по ялинку. Вона в гаражі, заходьте.
Керрі із Семом пройшли за ним у напівтемний гараж, у якому чого тільки не лежало і не стояло. Сем побачив стос палет, купу напиляних дров, кілька старих ящиків з-під фруктів і сітчасті мішки з ріпою. Біля старого трактора стояла їхня ялинка.
— Оскар сказав, що метр вісімдесят заввишки вистачить, тож я зрубав цю. Гарна, усі гілки цілі.
— Як на мене, хороша.
— Коштує дванадцять фунтів. У вас є підставка?
— Навіть не знаю… Оскар нічого не казав.
— Ось гляньте, яка в мене є. — І Чарлі дістав із кутка дерев’яну хрестовину, збиту металевими цвяхами. — Син фермера зробив, продає по два п’ятдесят.
Сем недовірливо подивився на неї.
— А витримає, ялинка не впаде?
— Так, навіть не сумнівайтеся. Отже, — Чарлі поклав хрестовину біля ялинки, — з вас чотирнадцять п’ятдесят.
Видно було, що він не любить розводити теревені.
Сем дістав гаманець і простягнув йому п’ятнадцять фунтів.
— Скажіть сину фермера, щоб решту лишив собі. Заповзятливий хлопчина. Він заслужив її.
— Я йому передам, — згодився Чарлі й поклав банкноти в кишеню комбінезона. — Допомогти вам покласти її в багажник?
— Буду дуже вдячний, якщо допоможете. Я опустив задні сидіння, тож місця має вистачити.
— Без проблем.
— Чарлі, ви не будете проти, якщо ми тут трохи прогуляємося? — озвалася Керрі. — Ми в Коррідейлі вперше, тому хочемо тут усе роздивитися, глянути на будинок. Але якщо це приватна власність чи не можна…
— Та можна, чому ні. Ідіть, куди забажаєте. Готель зачинений, а в саду зараз майже немає на що дивитися.
— Хай і так, нам байдуже. А де краще пройти?
— Повертайтеся назад, а біля будинку майора Біллікліффа поверніть ліворуч. Так дістанетеся садів і будинку. Там є доріжка поміж деревами, яка веде до води, а потім сюди підійметеся уздовж берега. Поки гулятимете, я спакую ялинку і покладу в автомобіль. Якщо мене не буде, коли ви повернетеся, отже, я пішов обідати.
— Дякую.
— Прошу. Гарної прогулянки.
І вони пішли доріжкою. Примерзлий сніг рипів під ногами, повітря здавалося солодким, ніби охолоджене вино, зимове сонце пригрівало в спину, а з гілок часом падав сніг. На тлі блакитного неба голе гілля скидалося на чорне мереживо. Сем і Керрі пройшли повз ферму і будинок лісника, минули ворота до саду біля будиночка Роуз Міллер.
— У такому місці, — сказала Керрі, — здається, можна затишно влаштуватися і щасливо прожити все життя.
За порожнім будинком майора Біллікліффа вони зійшли з дороги і рушили стежкою до головного будинку. Іти неторканим, доволі глибоким снігом виявилося непросто.
Керрі сказала:
— Мабуть, колись це був багатий маєток. Така величезна територія, стільки котеджів, ферма, сад. Цікаво, звідки господарі брали гроші на все це.
— Мабуть, мали якесь виробництво. Кораблебудування, сталь чи щось подібне. А може, заробили на зв’язках із Далеким Сходом. Чай, тикове дерево, морські перевезення. Не знаю. Треба спитати в Оскара.
— Але в самого Оскара, здається, взагалі нічого немає.
— Так. Думаю, він має небагато.
— Що ж сталося? З грішми, маю на увазі.
— Те, що й завжди стається. Старі померли, податок на спадщину величезний. Здорожчала вартість життя. А після війни справи взагалі пішли кепсько. До того ж доволі часто маєтки успадковували такі, як Г’ю Маклеллан. Вони примудрилися розбазарити рештки колись багатих володінь, а вцілілі будівлі продали. Якби маєток розташовувався на півдні Англії, територію б уже давно розділили на дрібні ділянки й наставили б маленьких будиночків. А тут принаймні головний будинок зберігся.
— А чому Оскар усе це не успадкував? З нього вийшов би чудовий лерд[37].
— Припускаю, що Г’ю був сином найстаршого сина. Тут спрацювало право первородства. Усім просто не пощастило, що він виявився таким лайном.
— Несправедливо якось, правда?
— Життя взагалі несправедливе, Керрі.
— Мені так шкода Оскара. Він заслуговує на краще, і Елфріда теж. Вони заслужили право мати власне житло, у якому б мешкали і знали, що звідти їх ніхто і ніколи не вижене. Хотіла б я бути багатою. Я б купила їм красивий будинок, у якому вони би прожили решту життя. Елфріда так сподівалася на свою картину. Вона була впевнена, що володіє маленьким скарбом, який допоможе їм жити спокійно і в достатку. Боляче було дивитися, як розбилися її мрії. Мені аж ніяково зробилося.