— Нехай і так. Але чому цю роботу запропонували саме вам?
Сем широко всміхнувся. В тій усмішці був і хлопчачий запал, і нетерпляча впевненість дорослого чоловіка. Він добре знався на тому, про що говорив. Це була його стихія.
— Мабуть, тому що я з Йоркшира, — відповів він. — Запальний і беручкий. І не боюся труднощів. Ходімо, поки ви не замерзли остаточно, покажу все інше…
Поки вони все оглянули і вийшли надвір, Керрі промерзла до кісток. Стоячи на снігу, вона чекала, поки Сем замкне двері. Обернувшись, він подивився на неї і побачив, що вона стоїть, зіщулившись у теплому шерстяному пальті й глибоко засунувши руки в кишені.
— Керрі, та ви ж змерзли.
— Так.
— Пробачте. Треба було менше розповідати.
— Мені все дуже сподобалося. Просто ноги змерзли.
— Сподіваюся, вам не було нудно.
— Ні, навпаки, цікаво. Я вражена.
Сем глянув на годинник.
— Пів на дванадцяту. Поїдемо в Крейґан чи, може, вип’ємо чогось, щоб зігрітися? Судячи з вашого вигляду, «Віскі-мак»[39] — саме те, чого ви наразі потребуєте.
— Кава теж підійде.
— Як скажете. Ходімо в автівку, зігрієтеся.
Бруківкою вони від’їхали від напівзруйнованої фабрики, минули красиві ворота, повернули праворуч і рушили в Баклі. Попетляли вузькими вуличками, перетнули невеличку площу з пам’ятником жертвам війни. Людей було небагато, але в крамничках горіло світло і блимали гірлянди у вітринах. Затим проїхали перекинутим через видолинок кам’яним мостом, під яким бушувала повноводна річка, і Сем припаркувався біля доволі похмурого закладу з вивіскою «Герцогська зброя», виведеною золотими літерами із завитками. Керрі глянула на вивіску без особливого ентузіазму.
— Упевнений, у Баклі є симпатичніші місця, але я знаю лише це, — сказав Сем. — Крім того, воно по-своєму унікальне.
— На вигляд тут не дуже весело.
— Нічого, ми зробимо його веселішим.
Вони вийшли з автомобіля і попрямували до вхідних дверей. Коли Сем відчинив їх, звідти війнуло теплом і пивним запахом. Керрі з острахом переступила поріг. Всередині було темно, майже злиденно, але дуже тепло. У старомодному каміні потріскував вогонь, над камінною поличкою висіла величезна риба під склом. На маленьких хитких столиках лежали підставки для келихів і стояли попільнички. Відвідувачів було лише двоє, і обоє дуже старі й мовчазні. Власник за шинквасом втупився у маленький чорно-білий телевізор з майже вимкненим звуком. Цокав годинник, шматок торфу із шипінням упав у вогонь. Тут було так похмуро і непривітно, що Керрі захотілося негайно розвернутися і вийти.
Але Сем явно мав інші плани.
— Ходімо, — сказав він, і його голос непристойно гучно пролунав у тиші кімнати. — Сідайте тут, ближче до вогню. — Він відсунув для неї стілець. — Якщо хочете каву, я, звісно, не заперечуватиму, але, може, все-таки «Віскі-мак»? Ніщо не зігріває краще.
Звучало спокусливіше за каву.
— Гаразд, — погодилася Керрі.
Опустившись на стілець, вона зняла рукавички, розстібнула пальто і простягнула руки до вогню. Сем пішов до шинквасу, і чоловік, що стояв за ним, відірвався від екрана телевізора і прийняв замовлення. А потім, як завжди буває у пабах невеликих містечок, вони почали неспішно розмовляти, майже пошепки, ніби ділилися таємницями.
Керрі зняла хутряну шапку, поклала на стілець поруч, поправила волосся і спіймала погляд чоловіка, що сидів під вікном. У його по-старечому вологих очах читалося несхвалення. «Мабуть, жінки нечасто заходять у „Герцогську зброю“», — подумала Керрі. Вона спробувала всміхнутися до нього, але він лише прикусив зубним протезом нижню губу і знову втупився у свій кухоль з пивом.
А Сем і далі розмовляв із власником закладу. Він стояв спиною до неї в класичній позі чоловіка, який прийшов у знайомий паб і почувається досить комфортно: нога на мідній поперечці, лікоть на полірованому прилавку. Бармен, не перестаючи розмовляти, повільно готував замовлення і час від часу кидав погляд на екран телевізора.
Керрі, відкинувшись на тверду спинку стільця і витягнувши ноги, спостерігала за ними. Цього ранку вона пізнала Сема зовсім з іншого боку. Лише нещодавно цей чоловік з’явився на порозі їхнього будинку. Через негоду він мусив у них залишитися, і одразу ж без зайвих зусиль чи напускної невимушеності став невід’ємною частиною їхньої дивної компанії. Вписався легко, як частий гість, якого любили і завжди чекали.
Згадала, як він щодня брався за непривабливі домашні справи, хоча його ніхто про це не просив: приносив у дім кошики з дровами і відерця з вугіллям, гуляв із собакою, розрізав смаженого фазана і навіть чистив лосося, якого Елфріда в якомусь дивному пориві купила у чоловіка, що продавав свіжу рибу з вантажівки.