— Не думайте про це. У нас ще багато цікавого попереду. Наприклад, Елфрідина вечірка.
— Там я обов’язково повинен бути. Пообіцяв робити сухий мартіні.
— Тільки не надто міцний. Нам ще не вистачало якоїсь колотнечі. Ми ж не хочемо, щоб леді Ерскін-Ерл станцювала з Арфуром Снідом гайланд-флінґ[40].
— Це була б катастрофа.
— Коли… коли ви повернетеся до Інвернесса, ви там надовго лишитеся?
— Ні. Наступного тижня маю бути в Лондоні. Головний офіс буде відкритий пару днів між Різдвом і Новим роком, і Девід Свінфілд скликає нараду. Потім, мабуть, знову в Швейцарію. Повернуся не раніше дванадцятого січня.
— А ми з Люсі відлітаємо третього. Вже купили квитки на ранішній рейс. — Керрі задумливо прикусила губу. — Мене це зовсім не радує. Люсі, мабуть, почуватиметься найнещаснішою людиною на світі, а я не знаю, які слова підібрати, щоб її розрадити. Знаю лише, що не хотіла б опинитися на її місці. Веселощі й свобода залишаться тут, а в Лондоні на неї чекає нудна квартира і мама, яка не надто їй зрадіє.
— Не може все бути настільки кепсько.
— Саме так, Семе, і є.
— Дуже шкода. Треба купити їй якийсь гарний різдвяний подарунок. Як думаєте, що їй може сподобатися?
— Ви й досі не купили подарунки? — щиро здивувалася Керрі.
— Так я ж не мав часу. Завтра поїду в Кінґсферрі й усе зроблю.
— Завтра? Та це ж буде жах. Натовпи на вулицях, черги в магазинах.
— У Кінґсферрі? Навряд чи. Крім того, я звик купувати подарунки на Риджент-стріт чи П’ятій авеню ввечері перед Різдвом. Мені навіть подобається вся ця метушня і гамір. «Я бачив, як мама цілувалася із Санта-Клаусом»[41] лунає з усіх динаміків. До того ж не буде часу на сумніви.
Керрі розсміялася.
— Для мене це просто, але звучить логічно. Після такого досвіду натовп у Кінґсферрі вам узагалі не страшний. Впораєтеся.
— Ви так і не сказали, що купити Люсі.
— Може, якісь маленькі золоті сережки? — сказала, подумавши, Керрі. — Щось симпатичне, але без надміру. Раптом їй обридне носити ті, які вона вже має.
— Ті їй подарував Рорі. Навряд чи вона бодай колись їх зніме.
— Все одно добре знати, що в тебе є ще.
— Домовилися, гляну.
На мить запала тиша — і їм було в ній комфортно. Вулицею проїхала автівка, над якоюсь трубою ширяла срібляста чайка. Сем узяв упаковку горішків, спритно й акуратно відкрив, витрусив кілька на долоню і запропонував Керрі.
— Я не дуже люблю горішки, — відмовилася вона.
Він з’їв їх сам і поклав упаковку на стіл.
— Розумію Люсі, — сказав він. — Лише вчора вранці подумав, що Естейт-хаус — ніби корабель, на якому ми, кілька пасажирів, попливли далеко-далеко, залишивши на березі хвилювання і складнощі повсякденного життя. Часом ловлю себе на думці, що міг би тижнями отак поволі чимчикувати по життю, нічого не досягаючи і не прагнучи.
— Та якщо подумати, мабуть, для вас усе це — марна трата часу.
— Тобто? — насупився він.
— Ну ви ж приїхали у Крейґан лише для того, щоб подивитися будинок Г’ю Маклеллана і, можливо, купити його. Але не вийшло. Вас спіткала невдача. Тепер доведеться шукати інше житло.
— Це найменша з моїх проблем.
— А я навіть не знаю, до якого табору примкнути. З одного боку, я була б рада, якби в Естейт-хаусі поселився містер Говард, генеральний директор фабрики. Це гідний будинок для такої поважної людини. З іншого боку, для Елфріди й Оскара Естейт-хаус — єдиний дім, у якому вони могли б щасливо прожити осінь життя.
— Як на мене, для Елфріди це ще не осінь. Радше літо в розпалі. До того ж усе, як це зазвичай і буває, зводиться до неприємного питання — браку грошей. Може, мене і справді спіткала невдача, але марно я час точно не витратив.
Керрі взяла склянку і зробила ще ковток вогняного напою, здатного оживити і мертвого. Поставивши її на подряпаний дерев’яний столик, глянула на Сема. Марно я час точно не витратив. І цієї миті сталося щось незрозуміле: їй здалося, ніби вона лише зараз по-справжньому пізнала цього чоловіка, і одразу ж приречено зрозуміла — запізно, він поїде за кілька днів, все скінчиться і, найімовірніше, вони більше ніколи не побачаться.
Можливо, це так тепло на неї подіяло, чи «Віскі-мак» справив такий ефект, але її раптом охопило якесь незрозуміле хвилювання. А ще вона вже ні в чому не була впевнена. Чомусь вона подумала про нещасну людину, постраждалу у страшній катастрофі. Людина лежить у комі на лікарняному ліжку, вся у трубках і дротах, рідні сидять поруч, тримають її за руку, розмовляють із нею, без надії сподіваючись побачити бодай найменшу ознаку, що вона отямиться й упізнає їх. Аж раптом стається диво: повіки смикнулися, людина ледь помітно кивнула головою. Вона повертається до життя.