Вони вже багато всього накупили, але Сем і не думав спинятися. У продуктовій крамничці, оформленій під старовину, де пахло, наче на першому поверсі універмагу Fortnum & Mason[42], а над дверима красувалася вивіска із золотим написом «Італійські товари», він провів багато часу — обирав найрізноманітніші смаколики: копчений лосось, перепелині яйця, банка ікри, величезні коробки шоколадних цукерок «Бендікс», сир стілтон у глиняному горщику… Продавець, зрозумівши, що до нього завітав хороший покупець, став мало не найкращим його другом. Порадившись із продавцем, Сем узяв ще з десяток пляшок якогось особливого кларету, чотири пляшки шампанського й одну коньяку.
Виставлені на прилавок пляшки справляли приголомшливе враження.
— А як ми все це довеземо додому? — спитала Люсі, але продавець пообіцяв, що сам доставить їхні покупки.
Тож назвавши своє прізвище й адресу Естейт-хаусу, Сем знову дістав кредитку. Оформивши замовлення, продавець вийшов з-за прилавка, запобігливо відчинив для них двері та побажав щасливого Різдва.
— Так купувати значно цікавіше, ніж вештатися супермаркетом, — сказала Люсі. — І хто ще в нас лишився без подарунка? Ніби вже всім купив.
— А Керрі?
— Я думала, що для неї цукерки.
— Такий собі подарунок.
— Може, якусь прикрасу? Трохи далі вулицею є ювелірна крамниця. Ми з Рорі проколювали там мені вуха і купували мої перші сережки.
— Ану, покажи-но, де вона.
Але вони не встигли дійти до тієї крамниці, бо Сем помітив невеличкий художній салон на іншому боці вулиці.
— Ходімо глянемо, — запропонував він.
Перейшовши дорогу, вони спинилися на тротуарі й зазирнули у вітрину. На думку Люсі, дивитися особливо не було на що. Синьо-білий глек з гілочками і маленька картина в позолоченій рамці на невеличкому мольберті. На картині були зображені троянди у срібній вазі: три рожеві й одна біла, поруч на столику лежав шалик, і все це на тлі штори.
Сем доволі довго мовчав. Глянувши на нього, Люсі зрозуміла, що цей маленький натюрморт чомусь привернув його увагу.
— Подобається? — спитала вона.
— Га? Що? А, так. Це Пепло.
— Хто?
— Семюел Пепло. Шотландський художник. Зайдімо.
Він відчинив двері й увійшов усередину. Люсі ступила слідом за ним. Вони опинилися у доволі великій кімнаті, всі стіни якої були завішані картинами. А ще тут було багато інших предметів мистецтва: різні скульптури, горщики ручної роботи, які, як здалося Люсі, одразу протечуть, якщо налити в них воду. За столом у кутку сидів худий хлопець у товстому мішкуватому плетеному светрі. Волосся у нього було скуйовджене, а підборіддя неголене. Щойно вони переступили поріг салону, він якось важко, втомлено звівся на ноги.
— Доброго ранку.
— Доброго ранку, — відповів Сем. — Картина на вітрині…
— О так, Пепло.
— Це оригінал?
— Ну звісно. Копії я не продаю.
— Можна подивитися? — незворушно запитав Сем.
— Якщо бажаєте.
Продавець підійшов до вітрини, зняв картину з мольберта і приніс Семові на витягнутих руках.
— Можна? — спитав Сем, поставивши на підлогу пакети з покупками, й обережно взяв полотно в руки.
Запала тиша. Сем уважно роздивлявся картину, а хлопець, очевидно, не маючи сил стояти рівно, обіперся об стіл і схрестив руки на грудях.
Усі мовчали. Знуджена Люсі пройшлася кімнатою, розглядаючи інші полотна (переважно абстрактний живопис), кераміку, скульптури. Її увагу привернула композиція під назвою «Раціональність-2», яка складалася з двох шматків дерева, з’єднаних іржавим дротом. Побачивши цінник із цифрою п’ятсот фунтів, вона вирішила, що якщо колись терміново потребуватиме грошей, то змайструє щось не гірше цього.
Чоловіки нарешті заговорили.
— Звідки вона у вас? — спитав Сем.
— З одного старого будинку. Тутешнього. З розпродажу. Померла стара жінка. Вона дружила з Пепло. Цілком можливо, що картину їй подарували на весілля.
— Розумно ви вчинили, що викупили її.
— Ви трохи не так зрозуміли. Я купив її у дилера. А ви поціновувач Пепло?
— У моєї мами була одна його картина. Тепер вона належить мені й зберігається на складі в Лондоні.
— У такому випадку…
— Але я купую її не для себе.
— А для кого, Семе? — втрутилася в розмову Люсі.
Здавалося, Сем про неї забув, але тепер, коли вона нагадала про себе, поклав картину на стіл і сказав:
— Люсі, я тут трохи затримаюся. Тобі необов’язково залишатися зі мною. — Він дістав гаманець із задньої кишені, вийняв звідки три десятифунтові купюри і простягнув їй. — Ми ще не купили гірлянди для сходів. Біля італійської лавки є магазин електротоварів. Збігай і купи, що вважатимеш за потрібне. А тоді приходь сюди. Сумки залиш тут, не носися з ними. Якщо натрапиш на щось, що, на твою думку, нам знадобиться, — теж бери. Гаразд?
42
Один із найпрестижніших магазинів Лондона, який спеціалізується на продуктових сувенірах і делікатесах для туристів.