— Я не хочу нічого обмізковувати, Оскаре. Я ніколи не захочу переїжджати в Америку.
— Не бачу причин переїжджати назавжди. А от раз чи двічі з’їздити подивитися було б непогано. Завжди цікаво побувати в іншій країні, побачити, які там люди. А жити треба там, де ти почуваєшся щасливою.
— Я ніколи не була такою щасливою і не почувалася так удома, як тут.
— То що, зробімо, як я пропоную? Можеш залишатися зі мною й Елфрідою у Крейґані стільки, скільки забажаєш. Закінчиш тут школу. А потім ти вже розправиш крильця. Можливо, вступиш до школи-пансіону спільної форми навчання і там складеш випускні іспити. Я знаю кілька чудових закладів, де ти з величезним задоволенням навчатимешся. Маю знайомих у деяких школах, можу порозпитувати, а потім усе разом обговоримо. З’їздимо подивимося. І ти сама обереш, де навчатимешся далі.
— Рорі теж це пропонував, коли ми якось розмовляли. Школа-пансіон спільної форми навчання.
— Він розумний хлопець. І твій захисник. Це він наполіг, щоб ми діяли, коли Керрі розповіла, що твоя мама вийшла заміж. Сказав, що ми мусимо щось зробити. І, звісно, мав слушність.
— Але Оскаре…
— Ну що іще?
— Я ж не можу жити з вами й Елфрідою аж два роки.
— Чому не можеш?
— Бо ви вже старенькі. Як бабуся. А вона постійно каже, що не може мною займатися, бо вже не має на те сили.
Оскар розреготався.
— Люсі, бабусі й дідусі — дивовижні створіння. У всьому світі саме вони найчастіше виховують онуків і зазвичай чудово живуть і непогано справляються із цим завданням. Думаю, ми всі отримаємо величезне задоволення від того, що ти житимеш з нами.
— Ви хочете, щоб я була з вами? Справді хочете?
— Понад усе на світі.
— І я вам не заважатиму?
— Аж ніяк.
— А якщо ви переїдете в котедж в Коррідейлі — і продасте цей будинок Семові?
— То й що?
— А там нам усім вистачить місця?
— Ми ще не бачили того будинку. Якщо буде потрібно, перебудуємо його. І зробимо окрему кімнату, на дверях якої повісимо табличку: «Кімната Люсі».
— Оскаре, я не знаю, чому ви такі добрі до мене…
— Бо ми тебе любимо. І ти нам потрібна. Можливо, це й егоїстично з мого боку, але я не хочу тебе відпускати. Я вже звик до звуку твого голосу, до твоїх кроків на сходах, до того, як ти розчахуєш двері і влітаєш у вітальню. І до твого сміху. Я дуже сумуватиму, якщо ти поїдеш. І можу впасти в депресію.
— Коли ми з Керрі їхали сюди, — зізналася Люсі, — коли прилетіли у Крейґан з Лондона, я страшенно нервувалася, бо Керрі розповіла мені про вашу доньку…
— Франческу.
— Вона розповіла про Франческу, і я боялася… що засмучуватиму вас, нагадуватиму про неї — і ви знову почнете сумувати.
— Ти справді нагадуєш мені її, але я від того не сумую.
— А якою вона була?
— Трохи схожою на тебе. Довге світле волосся, ластовиння на носі. А ще носила брекети. Вона була на два роки молодша за тебе. Завжди кудись бігла, ніколи не сиділа на місці. Зупинялася лише тоді, коли ми вмощувалися у моєму великому кріслі й читали одне одному вголос.
— Ми з татом теж так робили. Коли я була маленька і вони з мамою ще були разом. Ми читали «Позичальників»[43]. Коли він хотів подражнитися, називав мене Арієттою. А ще в нього була піна для ванни «Бадедас», від якої у всьому будинку пахнуло сосною. А що ще Франческа любила робити?
— Багато чого… У неї був маленький поні, старий велосипед, морська свинка, а в кімнаті — безліч книжок. Коли йшов дощ, вона пекла печиво, і зазвичай воно або не пропікалося, або пригорало. Але я його їв і казав, що воно надзвичайно смачне. Ми разом слухали музику, грали у чотири руки на піаніно…
— Вона добре грала?
— Не дуже.
— А добре навчалася?
— Не дуже.
— А що вона вміла робити найкраще?
— Жити.
Вони зустрілися поглядами і довго мовчки дивилися одне на одного, він — приголомшений жахливістю сказаного, а вона — жахливістю почутого. Здавалося, Оскар сказав не подумавши, і тепер це слово повисло між ними в повітрі.
Франческа вміла жити, але померла. Її юне життя обірвала жорстока і невблаганна автокатастрофа.
Люсі не знала, що сказати. А тут ще й побачила, що Оскарові очі наповнюються слізьми, а губи тремтять. Він різким рухом прикрив очі долонею. Спробував щось сказати, та не зміг, бо з грудей замість слів вирвався глухий схлип.
Люсі ще ніколи не бачила, як від нестерпного горя плачуть дорослі. Вона дивилася на Оскара і не знала, як його втішити. Він хитнув головою, ніби шкодуючи про власну слабкість, і спробував, пересилюючи біль, опанувати себе.
43
«Позичальники»