Елфріда і Люсі перейшли дорогу. На залитій світлом вуличних ліхтарів площі перед церквою вже зібралося чимало людей.
Парафіяни йшли пішки й під’їжджали автівками. Лунали радісні голоси, мешканці довколишніх ферм вітали одне одного, збиралися групками і поволі просувалися до входу в церкву.
— Елфрідо!
Вони спинилися, обернулися і побачили Табіту, Рорі й Клодаг, які спускалися крутою доріжкою від будинку священника.
— Привіт! Я думала, ми зарано йдемо, але схоже, що ні. Ніколи ще не бачила стільки люду.
— Так. І це чудово, правда? — Табіта сьогодні вдягнула картате пальто і замотала шию червоним шарфом. — Щороку так. Люди приїжджають з усіх околиць… Тільки в нас невеличка неприємність. Алістер Геґґі, органіст, застудився. Тож живої музики не буде.
— Ми що, співатимемо різдвяні гімни без акомпанементу? — вжахнулася Елфріда. — Я цього не витримаю!
— Ну не все так кепсько. Пітер зателефонував Віллу Крофту з телебачення, і той нас виручив. Поставив магнітофон. Тому співатимемо під записи. Звісно, не орган, але краще, ніж нічого.
— Ох, як шкода… Бідолашний Пітер.
— Нічого не вдієш. Ходімо! Якщо пощастить, сядемо всі на одну лавку.
Вони зайшли крізь відчинені ворота і ступили на доріжку, що вела до широких церковних сходів і подвійних вхідних дверей. Сьогодні вони були відчинені навстіж.
Ізсередини лилося світло. Елфріда почула співи. Хор. Він співав різдвяний гімн.
Звук був якийсь неживий, штучний, наче з консервної банки. «Чимось схоже на музику з транзистора на пікніку, — подумала Елфріда. — Не те. Зовсім не те. Недоречно і не відповідає настрою».
Аж раптом запала тиша. Чи то касету заїло, чи то хтось випадково висмикнув магнітофон із розетки.
— О ні! — озвався Рорі. — Тільки не кажіть, що магнітофон теж застудився.
Та за мить почалося. Ринули гучні, потужні звуки органа. Церкву залило акордами, накрило хвилею музики, яка полилася з відчинених дверей у ніч.
Елфріда стала як укопана. Затим глянула на Табіту, але та відповіла їй невинним поглядом. Якийсь час вони мовчали, а тоді Елфріда наважилася запитати:
— Це Пітер сьогодні телефонував Оскару? Приблизно чверть на дванадцяту?
— Гадки не маю, — відказала Табіта, знизавши плечима. — Ходімо, діти, пошукаймо собі місця.
І вона побігла сходами зі своїми дітьми й Люсі.
За хвильку за ними попрямувала й Елфріда. На неї вже чекав приємний бородатий чоловік.
— Добрий вечір, місис Фіппс, — сказав він і вручив їй книжечку з гімнами.
Вона взяла її машинально — не глянула ні на книжечку, ні на бороданя. Увійшовши у церкву, побачила, що там уже й голці ніде впасти. Парафіяни розсідалися по місцях, перемовляючись із сусідами. А музика гриміла, заповнюючи порожнечі високих арок стелі, луною відбиваючись у довгому нефі. Елфріда повільно рушила до його головної частини, обгородженої колонами й вимощеної червоною і синьою плиткою. Здавалося, вона йде у хвилях музики, у морі звуків.
Хтось торкнувся її руки, і вона спинилася.
— Елфрідо, сюди, — покликала Люсі. — Ми зайняли місця для тебе, Сема і Керрі.
Але вона не звернула уваги на її слова. І не поворухнулася.
Між амвоном і аналоєм стояла розкішно вбрана сяйлива різдвяна ялинка. За нею, біля північної стіни, здіймалися труби органа. Органіст сидів за дубовою стінкою, тож його не було видно. Та Елфріда стояла, а не сиділа. Крім того, вона була доволі висока. Лампи світили просто на органіста, тож вона чітко бачила і його профіль, і густе біле волосся, розтріпане від ейфорії виступу.
Бетховен. «Пісня радості».
І Оскар Бланделл, який у гру вкладає всю свою душу. Чоловік, який з усім примирився. І повернувся, туди, де йому і належить бути.
Дві матері
Розамунда Пілчер[47]
Моя мама народилася на Оркнейських островах у сім’ї працьовитого фермера. Дітей у родині було восьмеро. Коли мама була підліткою, настали важкі часи. Припускаю, що дідусь запив, але не знаю цього напевне. Ферму продали, і сім’я переїхала у Ґлазґо. Усі хлопці й одна сестра емігрували у Сполучені Штати, лишилося лише три сестрички. Давіна вийшла за лікаря і переїхала у глушину в Західний Гайлендс. Друга сестра, Нен, вийшла за милого чоловіка, який під час Першої світової служив сержантом в Арґайл-сатерлендському гайлендському полку. Він працював у Ґлазґо, і вони оселилися в затишному багатоквартирному будинку, де у спільному дворі була натягнута мотузка для білизни, а вітальні завжди були готові до приходу гостей.
47
Статтю вперше надруковано в циклі «Тексти на честь матерів»