А от чого я справді хотіла, то це навчитися грати на піаніно. У нас у зимовій вітальні стояло старе піаніно, і я не знаходила собі місця, бо знала, що за чорним ебонітом ховається музика… а мені бракувало знань, щоб вивільнити її. Я знайшла старий зошит «Студентських пісень» і навчилася трохи грати одним пальцем, але далі справа не просунулася.
Якби тато був поруч, він би точно помітив, про що я мрію, забрав би мене з танців і відправив би вчитися грати на піаніно. Але мама нічого не помічала. Можливо, вона це робила навмисно, бо й возити нас на уроки танців і платити за них їй було важко.
У якийсь момент моя мама захопилася релігійною течією, що називалася християнською наукою. Я ніколи не розуміла чому. Але сталося те, що сталося, і щастя в нашій неповній сім’ї не додалося. Не раджу нікому з батьків навантажувати себе чи своїх дітей цією зарозумілою доктриною. Конкретно для нас із сестрою це означало, що ми ніколи не ходили до красивої сільської церкви, розташованої на краю поля для гольфу неподалік моря. Мене там охрестили, але то був єдиний раз, коли я заходила в ті двері. А коли ми хворіли, страждали від гарячки чи задихалися від кашлю, нам просто казали думати про хороше. Через християнську науку ми не знали тепла й доброти чоловіків-лікарів чи священників. Та й загалом чоловіки рідко переступали поріг нашого будинку.
Саме тому чоловіки мене дуже цікавили, і я знаходила собі найнеочікуваніших друзів. Дружила з вугільником, який розвозив возом вугілля. І з Віллі, у якого був маленький поні і віз. Віллі возив із вокзалу скрині й валізи на пагорб, коли хтось приїздив із Лондона погостювати в одному з великих будинків. А якщо якийсь чоловік приходив до нас, щоб відремонтувати кран чи щось пофарбувати, я доводила його до сказу, бо не відходила від нього ні на секунду, засипаючи запитаннями.
Та попри все, я почувалася щасливою. Сестра була не надто компанійська, і я або розважалася сама, або гралася із сусідськими хлопцями. Крім того, мене не змушували сидіти вдома. Погравшись у саду, я могла відчинити хвіртку й піти на вулицю, на вокзал або в сосновий ліс. Могла перейти залізничні колії і попрямувати до лиману, де щоразу відкривався новий краєвид через припливи й відпливи.
Підрісши, ми почали гуляти на великому пляжі. Мама з нами не ходила, бо не любила піску і прохолодного морського вітру. Але біля церкви завжди збиралися охочі йти на пляж, і ми просто долучалися до тієї дивної компанії, до якої входили діти у візочках, підлітки на канікулах, собаки, бабусі й поодинокі батьки. Зазвичай ми брали із собою кошик для пікніка, і саме тоді я дізналася сумну правду життя: вміст чужого кошика завжди кращий за мій.
Мама тим часом жила власним життям. Вона була гарною швачкою і постійно шила то сукню, то штори, то бавовняне вбрання для мене із сестрою. До певного моменту вона була досить товариською людиною. Могла влаштувати чайну вечірку і трохи пограти в маджонґ[48]. Дружила вона зазвичай з місцевими диваками, але часом заходили до нас і колишні знайомі з Бірми, які вже вийшли на пенсію і тепер жили неподалік. Хоч вона не дуже добре вміла розважати людей, проте сусідські хлопці, друзі й дехто з родичів полюбляли заходити до нас на чай, бо мама любила готувати, і в нас завжди були купи булочок, млинців і пиріжків, якими голодні хлопці охоче пригощалися.
Улітку до нас приїздили друзі й жили або в нас, або знімали сусідній будинок, власники якого на місяць їхали в Лондон, щоб насолодитися міським життям. Найбільше нам подобалося, коли приїздили Ґілберти — абсолютно непередбачувані ірландці. Генрі Ґілберт колись служив на флоті разом із моїм батьком. У нього були чотири жваві доньки і дружина-шотландка, яка ніколи нічого не робила, окрім як сиділа біля вогню, писала листи і смакувала м’ятним кремом. Вони були дуже галасливі й панібратські, і я обожнювала, коли вони приїжджали, — тоді в нас завжди лунав сміх і панувала радісна атмосфера, а коли ми довго гуляли разом і я втомлювалася, мене завжди саджали на плечі й несли додому.
Ми рідко кудись виїжджали, бо жити в Корнволлі — це ніби цілий рік бути у відпустці. Навколо було стільки краси: Атлантичний океан, білі пляжі, нанесені вітром дюни, поля для гольфу, які пахли чебрецем, довге літо, короткі вітряні зими і дуже рання весна. Іноді ми їздили потягом до Сент-Айвса уздовж скелястих обривів і ходили крамничками, що стояли на крутих вузьких вуличках. Пам’ятаю, там завжди було багато художників, гончарів, письменників, скульпторів. А чого вартував серфінг на маленьких дошках на пляжі Портмеор…