А холодними зимовими пообіддями можна було прогулятися кілометрів п’ять уздовж скель. Там були красиві болота і пагорб Тренкром, де первоцвіти розквітали найраніше. А ще зелений парк Тревенто, де жив Джиффі Тирінгейм, наш сквайр, і де щомісяця влаштовували церковне свято. І наше рідне маленьке селище з бакалійною лавкою, м’ясним магазинчиком, крамничкою солодощів, поштою і пабом. Запах фіалок, аромат квіток бирючини, гострий запах ескалонії. І завжди — солона свіжість моря і тихий гуркіт хвиль, які накочуються і накочуються на берег.
Ми ходили у школу. Я вчилася у дружини вікарія, а сестра — у школі Святої Клари у Пензансі. Коли мені виповнилося вісім років, мене теж перевели туди, і першого ж дня у новій школі я вирішила, що мені потрібен особливий друг. І обрала присадкувату дівчинку з темним коротким волоссям і чубчиком. Ми потанцювали разом польку під дзвінке піаніно. Увечері я приїхала автобусом додому, влетіла в будинок і сказала мамі:
— У мене з’явилася найкраща подруга!
Вона розсміялася, бо завжди думала, що я жартую.
— Це правда, — наполягала я.
— Зачекай до завтра і подивишся, чи ти їй так само подобаєшся.
— Подобатимуся.
Саме так і було. Ми із Сарою Трембат дружили все життя, аж до самої її смерті.
А її мама, Кітті Трембат, стала мені другою матір’ю.
Джим Трембат працював менеджером у «Ллойдс-банку» у Пензансі — красивій будівлі з куполом, що скидалася на флорентійський собор, але стояла на Маркет-Джу-стріт. Трембати теж були корнволльськими фермерами, але свого часу переїхали з Корнволла у Ґлостершир. Довелося переганяти й чимале стадо худоби, тож усі працівники Трембатів, навіть наймолодші, переїхали з ними. Джим був другим сином, тож ферма у Ґлостерширі мала відійти його старшому брату, а Джима влаштували на роботу в «Ллойдс-банк». Він зробив там кар’єру, одружився, у нього народилося двоє доньок. Він працював менеджером у маленькому містечку в Дербіширі, коли йому запропонували посаду в Пензансі.
Тож він повернувся у рідний Корнволл і оселився із сім’єю у білій вікторіанській віллі з ліпниною між Пензансом і Ньюліном. Їхній сад терасами спускався з пагорба, а вікна виходили на затоку Маунтс. Щоправда, краєвид трохи псували невеличкі похмурі будиночки, розкидані то там, то сям.
Джим обожнював працювати в саду. Напевно, далися взнаки його фермерські гени й любов до землі. Він порався там вихідними і літніми вечорами, завжди щось підрізав, загрібав, поливав, рвав бур’яни у своєму старому одязі. Вирощував персики й запилював їх кролячими хвостиками, прив’язаними до довгої палиці. А ще в нього росли груші, огірки й солодкий горох. У старій теплиці завжди пахло фрезіями і стояла гучна газонокосарка, якою він косив траву на невеличкому тенісному корті, щоб ми могли повісити сітку й пограти.
Також у нього була автівка — старенький «остін» із відкидним дахом. Але вона цілий тиждень стояла в гаражі (старому каретному сараї), бо на роботу він ходив пішки, в дощ і сонце, завжди у випрасуваному одязі, в начищених черевиках і з квіткою в петлиці.
А щонеділі влітку авто виїжджало з гаража, ми всі залазили в нього і їхали на пікнік у Рінсі, Пруссію, Порткурно чи Трін. Або перетинали вузьку смужку суходолу і їхали у Порткерріс — бухту, сховану під величними північними скелями.
Він читав уголос найкраще за всіх у світі, підбираючи інтонацію кожному герою, але все одно звучав по-корнволльськи. Коли він читав «Видру Тарку»[49], ми всі реготали до сліз, а Сліпий П’ю з «Острова скарбів» так нас усіх лякав, що Джиму доводилося спинятися і ховати книжку.
Уночі, коли ми всі засинали, він підіймався нагору і лишав кожній з нас біля ліжка іриску, і ми, щойно прокинувшись, залюбки жували її (вважаєте, це було шкідливо для зубів?).
Сестра Сари, Гаррієт, хоч і була на два роки старша за нас, але ми чудово ладнали, бо вона була дуже мила і приязна. Вона, розумна і старанна, навчалася найкраще за всіх у класі, і все їй давалося легко. Вона навіть співала у шкільному хорі. Гаррієт мені дуже подобалася, і я хотіла, щоб і моя сестра так само ставилася до мене, а не відмахувалася, вважаючи мене цілковитою дурепою.
Їхня мама, Кітті Трембат, народилася у Південному Уельсі. Коли ми познайомилися, їй було під сорок. Мила жінка з добрим обличчям, яке завжди прикрашала усмішка. Мені вона часто всміхалася. Із найпершої зустрічі я почувалася особливою — здавалося, саме мене вона понад усе на світі хотіла бачити.
49
«Видра Тарка» — книжка відомого англійського письменника-натураліста Генрі Вільямсона про життя дикої тваринки видри.