Літо закінчилося, і холодний вітер засвідчував це. Жовтень змінився листопадом, і темрява щовечора підбиралася дедалі раніше. Фермерські корови, стадо гернзейської породи, вранці й увечері поверталося з пасовиська на доїння, і дорога між Ембло і будинком фермера перетворилася на суцільну багнюку. Після вечірнього доїння корови знову прямували на пасовище й шукали собі сховок під стіною чи в заростях дроку.
— А чого вони не ночують у сараї? — поцікавилася якось Елфріда.
— Тут такого немає. Зими в цих краях теплі, тому трава на пасовищі росте цілий рік.
— Бідолахи, — мовила Елфріда, проте не могла не визнати, що корови доволі вгодовані й на вигляд цілком щасливі.
Буденні клопоти цієї сім’ї поглинули її всю, і вона швидко підлаштувалася під їхній розмірений темп життя. Постійно треба було то щось випрати, то випрасувати сорочки, то викопати картоплю, то погодувати курей чи помити яйця.
За тиждень Елфріда з подивом зрозуміла, що впродовж цих семи днів узагалі не читала газет і не дивилася телевізора. Світ міг хоч на друзки розлітатися, а Елфріда переймалася лише тим, чи встигне до дощу зняти білизну.
Іноді вона готувала вечерю для Бена й Емі, щоб Джеффрі й Серена могли сходити в кіно чи посидіти в якомусь ресторанчику. Вона навчила дітей грати в раммі[6], а ще вони зачаровано слухали її історії про театр.
Одного дня мінлива погода раптом подарувала майже весняне тепло. Вітер ущух, на небі ані хмаринки, сонце сяяло. Серена вирішила, що гріх залишатися вдома в такий чудовий день, тож, прихопивши чотирьох дітлахів фермера та їжу для пікніка, вони всі разом рушили до скель — шестеро дітей, троє дорослих і три собаки.
Емі й Елфріда поволі простували позаду всіх. Доріжка звивалася поміж кам’яними виступами, а далі простяглася між заростями дроку й колючої ожини.
Елфріда помітила ягоди.
— Зберемо? — запропонувала вона Емі. — Зробимо ожинове варення.
— Ні, не можна, — рішуче відказала дівчинка. — У жовтні їх не можна збирати, бо на них уже пісяють корнволльські відьми.
— Як цікаво! А звідки ти це знаєш?
— Нам учителька розповіла. Тільки вона сказала не «пісяють», а «випорожнюються».
Вони дійшли до обриву, і перед ними розкинулася безмежна широчінь синього океану. На воді стрибали сонячні зайчики.
Звивиста доріжка різко пішла вниз, ніби вела в якусь потаємну печеру. Після припливу на ній лишився тоненький шар піску, а між скелями виднілися невеличкі озерця, що сяяли, як діаманти.
Попереду їхньої дружної компанії побігли собаки. За ними обережно спустилися й інші подорожні. Емі, лишивши Елфріду біля каменів, побігла на пляж, де Джеффрі вже будував з дітлахами піщаний замок, а Серена шукала мушлі й камінці, щоб прикрасити його.
Опівдні стало так тепло, що Елфріда зняла куртку й закачала рукави светра. На гладкому пласкому камені вони розстелили пледи, поставили кошики з їжею і наплічники, Елфріда примостилася поруч, милуючись неспокійним, величним морем. Вода переливалася різними відтінками, аж перехоплювало подих: сині, зелені, бірюзові й фіолетові потоки змішувалися, утворюючи білу пухку піну. Бурхливі хвилі, які здіймалися далеко-далеко в морі, котилися до берега, поступово набираючи вагу й висоту, аж доки розбивалися об щербатий гранітний берег, здіймаючи фонтани шипучих бризок. Над головою кружляли чайки, а на горизонті пробивав собі шлях крізь хвилі маленький рибальський човен.
Елфріда зачаровано дивилася на море. Час наче зупинився. Та невдовзі до неї підійшла Серена, щоб розкласти пригощення для пікніка. З наплічників дістали пляшки, пластикові стаканчики, паперові серветки та яблука. А затим ще теплі корнволльські пиріжки.
— Серено, коли ти встигла спекти пиріжки? — запитала приголомшена Елфріда. — На це ж треба купу часу.
— Я завжди тримаю десяток-другий у морозилці. Діти їх обожнюють.
— І я теж.
— А вчора розморозила. Наче відчувала, що сьогодні буде хороший день. Вип’єш чогось? Є лагер і вино. Чи, можливо, лимонад, якщо міцнішого не хочеш.
— Вина б випила залюбки.
Вино й досі було холодне. Елфріда зробила ковток із пластикового стаканчика. Здається, нічого смачнішого вона ніколи не пила. Повернувши голову до моря, сказала:
— Це рай.
— Влітку ми майже щовихідних сюди приходимо. Тепер стало простіше, бо діти вже виросли й можуть самі сюди дійти.