Коли настав час повертатися в Дібтон, Елфріді аж не вірилося, що вона пробула цілий місяць в Ембло — так швидко збіг час. Звісно, Джеффрі й Серена вмовляли її залишитися.
— Можеш гостювати скільки захочеш, — сказала Серена, й Елфріда повірила в її щирість. — Ти чудова. Мама, сестра й подружка в одній особі. Ми за тобою скучатимемо.
— Мені дуже приємно. Але мушу повертатися. Повертатися до своєї реальності.
— Ти ще приїдеш?
— Навіть якщо ви не захочете.
Елфріда планувала виїхати якомога раніше, щоб до настання темряви дістатися Дібтона. О восьмій ранку вона вже була надворі, а Джеффрі складав її сумки в багажник. Уся родина зібралася біля її автівки, Емі гірко плакала.
— Я не хочу, щоб ти їхала. Хочу, щоб ти лишилася.
— Емі, сонечко, гості на те й гості, що не лишаються назавжди. Мені справді час їхати.
Горас теж не виказував бажання їхати. Щоразу, як його садовили в автівку, він вискакував з неї. Зрештою його взяли за нашийник, посадили на заднє сидіння й зачинили дверцята. Сумний, він визирав у вікно.
— Мені здається, він зараз теж розплачеться, — сказав Бен.
Ні Бен, ні Емі не встигли перевдягнутися після сну, і в теплих куртках і гумових чоботах, вдягнених на піжами, мали досить кумедний вигляд. Емі, почувши братові слова, заголосила ще сильніше. Серена взяла доньку на руки.
— Не сумуй, Емі. Щойно вони від’їдуть, Горас заспокоїться, — втішала вона доньку.
— Я не хочу, щоб вони від нас їхали.
Прощалися доволі довго. Зрештою Елфріда розвернулася до Джеффрі.
— Рідний мій, тисячу разів тобі дякую, — сказала вона і поцілувала його в щоку. Він ще не встиг поголитися, і темна щетина кольнула її. — Серено… — Швидко поцілувавши і її, погладила Емі по білявій голівці, хутко скочила за кермо, завела автівку і поїхала. Родичі ще довго стояли й махали їй услід. Елфріда була впевнена, що вони не пішли в будинок, аж поки її маленька «фієста» звернула на головну дорогу.
Не треба сумувати, не варто почуватися самотньою. Вони ж не навіки попрощалися. Захоче, знову може до них приїхати. Можливо, за рік, чи навіть раніше. Джеффрі й Серена завжди будуть там, Бен і Емі — теж. Брат і його дружина не зміняться, а от Бен з Емі підростуть, схуднуть чи поправляться, дізнаються багато нового про життя, у них випадуть молочні зуби. Вони вже ніколи не будуть тими дітлахами, яких вона полюбила всім серцем. Ці малюки назавжди лишаться в минулому — як і її відпустка, яка скінчилася.
Аби бодай трохи розвіяти журбу, Елфріда почала думати про майбутнє і про все хороше, що її чекає. Завжди так робила, щоби перебороти відчуття втрати. Вона їде додому, у своє маленьке гніздечко, до своїх речей. У їхній із Горасом маленький скромний прихисток. Відчинить двері й вікна, подивиться, чи все добре в саду, запалить вогонь у каміні.
А завтра, можливо, зателефонує у Ґранж і поговорить із Ґлорією. «Елфріда повернулася!» — вигукне Ґлорія й одразу запросить у гості. Елфріда візьме із собою книжку, яку купила для Франчески, «Острів овець».
Даруючи, пояснить, що купила саме її, бо в дитинстві дуже любила цю книжку, і ще скаже, що має надію, що і дівчинці вона теж сподобається.
Але спершу треба заїхати до крамниці й купити щось поїсти, бо вдома немає ні крихти хліба, вона навіть холодильник перед від’їздом вимила. Тож перша зупинка — мінімаркет місис Дженнінґс. Елфріда подумки склала список. Хліб і молоко. Сосиски, яйця, масло. Кава. Печиво та їжа Горасу. Може, якийсь суп на вечерю. Щось калорійне, на кшталт каллен-скінка…[7]
За півтори години Елфріда виїхала на головну трасу. Ввімкнувши радіо, налаштувалася на довгу дорогу.
Коли Елфріда виїхала на головну вулицю Дібтона, годинник показував пів на третю. Поруч із крамницею місис Дженнінґс, як завжди, стояла зграйка галасливих підлітків, а трохи далі Боббі Бартон-Джонс підстригав свій живопліт.
Здавалося, нічого не змінилося, хіба що дерева скинули листя й у повітрі відчувалося наближення зими.
Припаркувавшись, Елфріда взяла сумку і зайшла до крамниці. Людей не було. Пішла з кошиком між рядами, обираючи потрібні продукти, а затим звернула до каси, де місис Дженнінґс щось підраховувала на конверті. Вона явно не бачила, як Елфріда зайшла.
Нарешті жінка відірвала очі від конверта, побачила Елфріду, відклала олівець і зняла окуляри.
— Місис Фіппс. Оце так сюрприз. Давненько я вас не бачила. Як відпочили?
— Чудово. Щойно повернулася. Ще навіть удома не була, хочу спершу купити щось поїсти. — Поставивши кошик на стійку, потягнулася по Daily Telegraph. — Не повірите, та я цілий місяць і газету в руках не тримала. І, відверто кажучи, навіть не скучила за ними.