— Це не таємниця, дорогенька. Ґлорія лишила все, включно з будинком, своїм синам. Наступного дня після похорону вони заявили Оскарові, щоб той виселявся, бо вони наміряються продати будинок.
— І де він житиме? Вони нічого не запропонували?
— Сказали перебратися у будинок для людей похилого віку. Називається «Прайорі», здається. Навіть принесли із собою брошури. Явно все добре продумали, — додав він із ноткою іронії.
— Тобто вони виганяють його? Хочуть запроторити в будинок для людей похилого віку? Оскара? Та у них дах поїхав.
— Ні. Не думаю, що вони несповна розуму. Просто зажерливі й безсердечні люди. А їхні дружини з кам’яними обличчями чого варті… Вони не поступляться нічим, заберуть звідси все до останнього мідного фартинга[8].
— Тоді Оскар повинен купити новий будинок.
Гектор Маклеллан опустив голову і глянув на Елфріду поверх окулярів.
— Оскар — людина не заможна.
— Ви хочете сказати, що в нього немає грошей?
— У нього є пенсія. Ще він трохи підробляє. Але цього не вистачить на пристойний будинок. Зараз такі ціни…
— Джилс і Кроуфорд, сини Ґлорії, точно повинні про це знати, — сказала Елфріда, а за мить їй сяйнула інша думка: — І Ґлорія теж мала це знати. Вона ж напевно бодай щось лишила Оскарові. Вона була така щедра, усім намагалася допомогти.
— Можливо, вона й планувала щось йому заповісти. Але ж Ґлорія була порівняно молода. Найімовірніше, їй і на думку не спадало, що вона може померти раніше за Оскара. А може, просто не встигла скласти новий заповіт чи бодай зробити додаток до старого. Ми вже про це ніколи не дізнаємося.
— Але ж він не може отак просто переїхати в будинок для людей похилого віку. — Навіть сама думка про це здавалася плювком в обличчя Оскара. Невже йому доведеться доживати віку в одному будинку зі старими людьми, які вже постійно живуть у памперсах, їсти молочні пудинги та плести кошики? Елфріда не дуже добре розуміла, що таке будинок для людей похилого віку, бо ніколи в ньому не була, але твердо заявила: — Я цього не дозволю.
— А що ви зробите?
— Він може жити в мене, — випалили вона. Але одразу ж зрозуміла, що це нереально. У будинку на Полтонс-роу їй і самій заледве вистачало місця, що вже казати про двох. І де вона поставить його фортепіано? На даху? У сараї? — Ні, це дурість. Розумію, що такого не може бути.
— Гадаю, — сказав старий джентльмен, — йому слід переїхати. Цей будинок і це селище сповнені болючих спогадів. Вважаю, він мусить спалити всі мости. Тому я і приїхав сьогодні до нього. Місис Масвелл приготувала обід. Я йому розповів, що думаю із цього приводу. Але він, здається, не здатен приймати бодай якісь рішення. Йому ніби байдуже, що буде далі.
— А де він зараз?
— Його покликали в сад. Виникли проблеми з обігрівом теплиці. Я сказав, що зачекаю на нього, а тоді вже поїду в Лондон. Тому ви й застали мене в його кріслі. Сидить тут якийсь старий упир…
— Ви зовсім не схожі на старого упиря. А що ви йому порадили?
— Щоб він бодай на якийсь час переїхав у Сатерленд. Там є будинок. Половина все одно належить йому, а мій син Г’ю, співвласник, живе на Барбадосі. Схоже, там і залишиться.
— Я чула, його хтось винаймає.
— Ні. Наразі він стоїть порожній. Там жила сімейна пара похилого віку, Кохрани, але чоловік помер, а дружина поїхала жити до доньки. Я про це дізнався від нашого колишнього управителя, майора Біллікліффа. Він уже на пенсії, але й досі живе в Коррідейлі. Купив будинок лісника, коли Г’ю там усе розпродавав. Я йому зателефонував, ми довго розмовляли. Він сказав, що будинок у гарному стані. Може, десь треба підфарбувати, але загалом цілком пристойний.
— А меблі там є?
— Ми його здавали з меблями. Нічого особливого, але найнеобхідніше є.
Сатерленд.
Елфріда уявила собі безмежні торфовища та незліченні отари овець. Далеко, як до Місяця.
— Але ж Оскар може почуватися там самотнім, — сказала вона.
— Його знають і в Коррідейлі, і в тому містечку, у Крейґані. Він член родини — онук своєї бабусі, мій племінник. Люди там добрі. Його згадають, хоч він там і не бував уже п’ятдесят років.
— Та чи готовий він отак знятися й поїхати? Чи готовий до таких змін? Чому він не може повернутися в Лондон і оселитися десь поруч із церквою, де працював органістом? Хіба це не краще?
— Це повернення назад. І, гадаю, там він постійно згадуватиме доньку.
— Так, маєте слушність.
— І найсумніше те, що він покинув музику. Ніби померла його найкраща частина.
— Чим я можу допомогти?
8
Фартинг — британська монета, що дорівнювала 0,25 пенні. У 1971 році фартинг вийшов з обігу.