— Дрібничка. Не можу згадати, скільки років ми не бачилися. Коли це було? Ми обідали з твоїми батьками, Джейні. Дуже давно.
Сем, стоячи біля каміна, роздивлявся гостя. Йому років шістдесят, не менше, але тримається і поводиться так, ніби молодший — наче йому років сорок. Колись, мабуть, він був симпатичним і чимось схожим на Девіда Нівена[11], та зараз риси обличчя розпливлися, щоки вкрилися сіткою вен, а ретельно підстрижені вуса і пальці пожовтіли від тютюну. Волосся сиве й рідке, але довге, лежить прядками на комірці. Блідо-блакитні очі сяють, а засмаглі руки й обличчя вкриті віковими пігментними плямами. Чоловік був одягнений у сірі фланелеві штани, синій блейзер з мідними ґудзиками, синьо-білу смугасту сорочку й коричневі замшеві черевики. З-під високого комірця виднілася шовкова яскрава краватка червоно-жовто-зеленого кольору. Золотий годинник, золоті запонки. Він явно старався, збираючись у гості, до того ж трохи переборщив з одеколоном Eau Sauvage.
— То було в сиву давнину, — кивнула Джейні. — Років сім, мабуть. Вони тоді ще жили у Вілтширі. Так, маю вас познайомити. Це Сем Говард, також наш гість. Семе, це Г’ю Маклеллан.
— Радий знайомству.
— Навзаєм.
І вони потисли один одному руки.
— Сем і Ніл усе життя дружать, ще зі школи.
— Давні друзі — найкращі друзі. Господи, в Лондоні жахливі затори. Ніколи стільки автівок не бачив. П’ятнадцять хвилин таксі ловив.
— Де зупинився? — спитав Ніл.
— У своєму клубі, ясна річ. Хоча зараз там усе змінилося. Портьє довелося всього навчити. І загалом можна було б заощадити й зупинитися деінде. І не мучитися.
— Налити тобі чогось, Г’ю?
— Чудова ідея, — відказав Г’ю, і його обличчя аж засяяло. Затим він перевів погляд на столик із пляшками і келихами. — Джин з тоніком, якщо можна. — Поплескавши себе по кишенях, запитав: — Ви не проти, якщо я закурю? Джейні, можна?
— Звісно, можна. Десь була попільничка.
Вона знайшла попільничку на столі, витрусила її та поставила на столик біля дивана.
— Господи, зараз уже, здається, взагалі ніхто не курить. Нью-Йорк — просто жах нічний. Тільки чиркнеш запальничкою, і тебе вже якийсь мужик готовий пристрелити. — Діставши з кишені блейзера срібний портсигар, Гю взяв цигарку, підкурив від золотої запальнички й випустив з рота хмарку диму. Здається, усе його тіло миттю розслабилося, і Г’ю простягнув руку за склянкою, яку приніс Ніл. — Благослови тебе Боже, хлопче. Яке щастя.
— Джейні, а ти вип’єш?
— Я на кухні маю свій напій шеф-кухаря. Келих вина. До речі, про вино. Ніле, можеш відкоркувати пляшку до вечері?
— Звісно. Вибач. Мав би раніше це зробити. Г’ю, я відійду на хвильку, гаразд? Сідай, влаштовуйся. Поговоріть тут поки із Семом.
Коли хазяї вийшли та зачинили за собою двері, Г’ю зробив саме так, як йому сказали. Зручно вмостився в кутку дивана зі склянкою в руках, а поруч на столику поставив попільничку.
— Чарівний у них будинок. Я тут вперше. Коли приїздив минулого разу, вони ще жили у Фулемі[12]. А Джейні знаю з дитинства. Дружив з її батьками.
— Вона казала. Ви з Барбадоса приїхали, як я розумію.
— Так, у мене будинок у Спейстауні. Час від часу приїжджаю в Лондон, щоб глянути, що тут і як, поговорити з брокером, підстригтися, до кравця зайти. Сумно, що друзів стає дедалі менше. Як не приїду, то й дізнаюся, що ще якийсь стариган дуба врізав. Справді сумно. Та що тут скажеш? Старіємо потроху. — Він загасив цигарку, зробив ще один великий ковток джина з тоніком і зацікавлено придивився до Сема. — А ти у відпустці?
— Можна й так сказати. На кілька днів.
— А чим займаєшся?
— Продаю шерстяні тканини, — відказав Сем, а потім, оскільки зовсім не мав бажання говорити про себе, змінив тему: — Давно живете на Барбадосі?
— Років тридцять. П’ятнадцять із них управляв клубом на узбережжі, але згорнув цю справу, поки не спився остаточно. А до того жив у Шотландії, там у мене був великий будинок. Батько-жмикрут переписав на мене, бо не хотів платити податок на спадковість.
Сем зацікавився.
— А що за будинок? — запитав він.
— Ой, чималий маєток. Ферми, земля і все таке. Дім у вікторіанському стилі. Там і полювати можна, і рибу половити є де.
— І ви там жили постійно?
— Намагався, старий, але зими на тій широті — це тобі не жарт. І щоб насолоджуватися життям у такій глушині, треба мати щось за плечима. Нашим бабусям і дідусям там жилося непогано — у них була прислуга, кухарі, прибиральники, й всі гарували майже задарма. А коли я переїхав туди, то мусив платити всі гроші світу лише за опалення того будинку. Вже не кажучи про… — Г’ю звів брову й хитро всміхнувся, — не кажучи про те, що жилося нам весело. Моя перша дружина понад усе любила вечірки, у нас у «Коррідейлі» постійно були гості. Я казав, що в неї гостей — як у інших мишей. Їжі готували на цілу дивізію, а алкоголю вистачило, щоб споїти армію пияків. Хороші часи були. — Згадуючи ті ідилічні дні, Г’ю погладжував свою шовкову краватку, пропускаючи її між пальцями. — Звісно, так не могло тривати вічно. Елейн втекла з якимось брокером, і сенсу мучитися в тому будинку вже не було. Крім того, половина прислуги звільнилася, а банківський менеджер почав говорити таке, з чим я зовсім не погоджувався…
12
Фулем — район Лондона, розташований уздовж північного берега Темзи міжЧелсі і Гаммерсмітом.