Сьогодні, у п’ятницю, близько дванадцятої Люсі вже доробила домашнє завдання, за яке сіла одразу після сніданку, і почала писати щоденник. Товстий, як маленька Біблія, у шкіряній обкладинці, він замикався на ключик. Папір гладенький і цупкий, писати на такому приємно. Подарунок із Корнволла. «З Різдвом, Люсі, — було написано на листівці. — Від дідуся, Серени, Емі й Бена».
Вони завжди надсилали їй подарунки на Різдво і день народження. Коли цей шлюб розпався, тобто коли бабуся з дідусем розлучилися, Люсі була зовсім маленькою. Вона навіть не пам’ятала Джеффрі Саттона і, звісно, жодного разу не бачилася із Сереною, Емі та Беном. Часом, коли життя здавалося зовсім похмурим, Люсі лежала в ліжку і фантазувала, як вони колись запросять її в гості та як — що було ще менш імовірно — мама і бабуся дозволять їй поїхати. Вона давно все розпланувала. На таксі доїде до Паддінґтона, потім — потягом. І поїде туди, де ростуть пальми й шумить синє море, а ще в них будинок із чудовим садом, можливо, десь поруч пляж, а у відчинене вікно її кімнати влітатиме свіжий морський вітерець. А Бен і Емі стануть їй як рідні брат і сестра.
Люсі почала вести щоденник з того дня, як отримала його в подарунок. І це радше був записник, а не щоденник, бо в ньому не було дат, тільки чудові білі сторінки, тож дату Люсі могла написати сама, а під нею розповісти, що сталося за день. Траплялися дні, коли Люсі не знала, про що написати, але часом, коли вона, наприклад, ходила з класом у кіно чи на концерт, спогадів було чимало, і вона могла списати дві-три сторінки. Їй дуже подобалося писати своєю найкращою ручкою на цупкому кремовому папері. Люсі дуже любила різні блокноти, ручки, олівці, обожнювала запах чорнил і письмового приладдя. До крамниць канцтоварів ходила як на свято і рідко виходила звідти без маленької коробочки з кольоровими скріпками, упаковки листівок чи нової червоної кулькової ручки.
Люсі писала:
Мамуся вранці поїхала в туристичну агенцію. Одразу після сніданку пішла. Вони з бабусею майже не розмовляють через Різдво, Борнмут і Флориду. Якби ж тільки вони розуміли, як я ненавиджу Флориду. Не можна ж цілий день плавати в басейні. А ще мені не дуже подобається Рендалл, і морозиво, і дивитися фільми.
Довіритися щоденнику — це краще, ніж нічого, але хотілося б усе-таки поговорити з людиною. Люсі поклала ручку і глянула у вікно. За білим тюлем стояв сірий ранок. Подумала про Керрі, молодшу мамину сестру і свою чудову тітоньку. Найбільше їй хотілося поговорити з Керрі. Вона поводилася з нею як із дорослою і завжди придумувала щось цікаве й незвичне. Поки Керрі не поїхала в Австрію, вона була для Люсі рятівницею і часто балувала чимось особливим. Вони ходили в оперний театр на «Марну пересторогу»[14], а якось теплого весняного дня їздили в Королівські ботанічні сади у К’ю. З Керрі навіть у музеї природознавства було цікаво й весело. А якось вони плавали річкою на човні аж до Тауерського моста й обідали просто на борту. Із човна Лондон здавався незнайомим закордонним містом з баштами та шпилями, осяяними сонцем.
Люсі знову взяла ручку.
Я не проти відсвяткувати Різдво з татом і Мерилін, але вони їдуть кататися на лижах. Мерилін каже, що вже давно запланували поїздку. Впевнена, тато скасував би, але вона, ясна річ, не дозволить йому цього зробити. Взагалі не знаю, що такого особливого в Різдві й чому навколо нього завжди зчиняється такий галас. Хай там що, а сьогодні після обіду я іду в кіно з Еммою, а потім ми з нею поп’ємо чаю.
Поки Люсі сиділа у своїй кімнаті, робила домашнє завдання й писала щоденник, бабуся по той бік зачинених дверей жила своїм звичним життям. Кілька разів Люсі чула, як дзвонив телефон і бабуся відповідала тихим голосом. Приблизно годину тому хтось подзвонив у двері. Люсі саме закінчувала завдання із французької мови, коли почула, що бабуся з кимось розмовляє у вітальні. Люсі й гадки не мала, хто то міг бути, та її це особливо і не обходило. Мабуть, якась нудна бабусина подруга. Потім вона почула, як підіймається вгору ліфт і брязкають ключі у дверях — отже, мама повернулася з туристичної агенції.
Найгірше те, що, хоч Люсі категорично заявила, що не полетить у Флориду, вона не була до кінця впевнена, що мама не купила квиток і для неї та не потягне її за собою. Зрештою, що ти можеш зробити у свої чотирнадцять? Хіба що дутися ці два тижні, ненавидіти кожну секунду поїздки і, якщо пощастить, зіпсувати всім відпустку. От що-що, а це вона чудово вміла. І мама про це знала. Однак шанс поїхати у Флориду все-таки залишався, і це Люсі неабияк лякало. Піднявши голову, наче сторожовий пес, вона прислухалася. Хтось пройшов повз її двері й рушив коридором до вітальні. Відчинилися і зачинилися двері. Знову почулися голоси. Люсі заплющила очі. Якби ж то ще й вуха можна було закрити.
14
«Марна пересторога» — балет у двох діях, створений французьким балетмейстером Жаном Добервалем.