— А точно можна? — невпевнено запитала Керрі.
— А чому ні?
— Ми з Елфрідою не бачилися й не говорили вже давно.
— То тим паче зателефонуй. Чекай, не клади слухавку, зараз знайду номер і адресу. Десь записав…
Керрі зачекала. У слухавці чулися тихі звуки — відкривалися й закривалися шухляди, шурхотів папір. «Безглузда ідея, — подумала вона. — Який сенс їхати так далеко, щоби просто відсвяткувати Різдво?» Але інший голос у її голові спитав: «А чому б і ні?»
— Керрі? — обізвався Джеффрі у слухавці. — Записуєш? — Керрі швидко озирнулася, знайшла в синьо-білій чашці Сарину вранішню записку й синю ручку. — Це номер телефону. — Вона записала. — А це адреса. Естейт-хаус, Крейґан, Сатерленд.
— Звучить як щось страхітливо велике.
— Навряд чи.
— А як пишеться Крейґан?
Джеффрі продиктував назву містечка по літерах.
— Може, краще написати листа? — нерішуче спитала Керрі.
— Не вигадуй. І довго йтиме. Телефонуй. От візьми зараз і зателефонуй. Поговори з Елфрідою. І, Керрі…
— Так?
— Переказуй від нас найщиріші вітання.
Оскар
Зараз, посеред зими, ця земля здавалася чужою. Вона монотонно тягнулася аж під саме небо, яке вітер перефарбував у білий колір. Пагорби, які збігали до моря, вже вкрилися шаром снігу, що зливався із хмарами. Так, наче сумні небеса поглинали розмиті обриси вершин.
Земля здавалася чужою, бо Оскар не пам’ятав її такою. У дитинстві він завжди приїжджав до бабусі в Коррідейл улітку, і тоді тут, на півночі, день тягнувся довго — до десятої, одинадцятої години. Навіть коли він вкладався спати, довгі тіні дерев ще лягали на золоті, залиті призахідним сонцем галявини.
Зараз він гуляв із Горасом. Вийшов із дому після обіду, озброївшись товстою палицею, на яку можна обіпертися. Одягнувся тепло — флісова куртка і старий твідовий капелюх, який насунув низько на чоло. Черевики на товстій підошві чудово підходили для тривалих прогулянок. Пройшовши вулицями маленького містечка і піднявшись на пагорб над полем для гольфу, Оскар наддав кроку. Незабаром він уже забув про холод, відчув, що зігрівся під шарами вовни, а серце забилося швидше.
Горас радісно стрибав попереду. Стежкою, що звивалася між заростями дроку, вони пройшли над полем для гольфу.
Приблизно за кілометр стежка вивела їх до сходинок через насип і потяглася далі — повз старі залізничні колії. Тут колись ходила електричка, якою Оскар приїздив у Крейґан, минаючи безліч переїздів і шлагбаумів.
Праворуч, за полем для гольфу й дюнами, під зимовим небом розкинулося безрадісне море сталевого кольору. Вдалечині здіймалися хвилі. Він зупинився, прислухався, почув, як вони розбиваються об далекий берег, як кричать чайки. Спостерігаючи за чайками, здивовано помітив, що на полі миготять постаті кількох гравців. Одягнені в яскраві костюми, вони йшли доріжками, тягнучи за собою ключки на візочках. І Оскар пригадав, що бабуся теж грала в гольф і завжди користувалася послугами кедді[16]. У неї завжди працював один і той самий чолов’яга похилого віку на ім’я Сенді, який добре знав кожен вигин і ямку на зеленому полі та завжди міг їй щось порадити. Сенді любив випити, але коли він був кедді в місис Маклеллан, примудрявся вдавати із себе тверезого і поводився відповідно.
Старі залізничні колії вперлися в зарості рокитника. Обійшовши його, Оскар побачив, що вони дісталися до кінця поля для гольфу і дев’ятої лунки. Звідси було видно шматок узбережжя, широку й мілку затоку, старий пірс і кілька рибальських одноповерхових будиночків, що тулилися один до одного, немов намагалися вистояти проти вітру.
Аж раптом Оскар почув голоси: якийсь чоловік щось крикнув, хтось із кимось тихо розмовляв. Обернувшись, він побачив унизу чотирьох чоловіків, які йшли до лунки. Оскар одразу насторожився: боявся, що якщо серед них є майор Біллікліфф, то доведеться знайомитися з рештою і про щось говорити. Тому завмер, плекаючи надію, що його не побачать. Та, на щастя, високого, як жердина, майора Біллікліффа з худючими ногами у твідових широких штанях серед чоловіків не було. Натомість Оскар побачив чотирьох кремезних чоловіків у яскравих куртках і водонепроникних штанях, білих черевиках для гольфу і американських кепках із довгими козирками. Біллікліфф ніколи так модно не вдягнувся б.
Саме через майора Біллікліффа Оскар намагався якомога менше виходити на вулиці Крейґана.
Час від часу, після вмовлянь Елфріди, він обережно вискакував у супермаркет через дорогу, щоб купити пива чи хліба, а ще щоденно навідувався до газетного кіоску, аби придбати The Times і Telegraph. І при цьому сторожко роззирався, щоб не наткнутися на Біллікліффа з його вітаннями та проханнями зайти в гості у його жахливий будинок.