— Оскар теж любить поратися в саду, але поки що тільки трохи листя позгрібав.
— Навесні тут розквітають нарциси, а тераси стануть фіолетовими від аубреції. А ще там квітне бузок.
Елфріда понесла важку тацю нагору. Табіта позаду неї не стихала:
— І будинок не просто здається великим — він справді величезний. Наче «Тардіс» доктора Хто[19]… Більшає і більшає… — Крізь відчинені двері вітальні світило призахідне сонце. — …І я завжди вважала, що ця вітальня — просто дивовижна. Ой, тільки гляньте, вам лишили люстру. Вона, мабуть, із Коррідейлу. — Табіта озирнулася і побачила маленьку картину, яку Елфріда привезла з Дібтона. — Господи, яка краса. — Підійшла ближче і придивилася. — Її ж тут не було, правда?
— Не було. Це моя картина, — відказала Елфріда і поставила тацю на столик біля вікна.
— Це Девід Вілкі. Точно він.
— Так, він, — мовила приголомшена Елфріда. — Вона у мене вже давно. Куди я їду, туди й вона переїжджає.
— І де ви взяли таку цінну річ?
— Подарунок.
Табіта розсміялася.
— Мабуть, ви дуже подобалися тій людині.
— Мені здається, вона замала для такої величезної стіни. Наче штамп на великому чистому аркуші.
— Зате чарівна.
Елфріда підійшла до каміна, щоб розпалити вогонь.
— А чи треба його розпалювати? — спитала Табіта. — Тут ніби тепло.
— Тут пречудово — є бойлер і центральне опалення. Коли їхали сюди, я боялася, що в домі буде холодно. Але ні, тепло і затишно. Є бойлер, тож завжди маємо гарячу воду.
— Ну і, звісно, ці вікторіанські будинки робили на совість. Протягів тут не буває.
Вогонь розгорівся, поліна затріщали, застрибали маленькі язички полум’я. Елфріда поклала в камін кілька шматків вугілля і ще одне полінце.
— Сядемо біля вікна?
— Так, не заперечую. Сонце пречудове, — відказала Табіта, а тоді зняла куртку й шарф і кинула їх на стілець.
— Ви сидите тут і спостерігаєте, що там відбувається? Мабуть, уже стільки про місцевих мешканців довідалися, що книжку можете написати.
— Так, це доволі цікаво, — погодилася Елфріда і відсунула листа, якого писала Гектору. — Ви давно тут живете?
— Років із двадцять. Одружилися з Пітером якраз перед тим, як він став тут священником.
— І скільки вам тоді було?
— Двадцять, — усміхнувшись, мовила Табіта. — Деяким парафіянам я зовсім не сподобалася, та поступово все владналося. Наші діти народилися вже тут.
— А скільки їм?
— Рорі вісімнадцять. Щойно закінчив школу. А ще він пройшов усі підготовчі курси, його зарахували в Даремський університет, але почне навчатися тільки наступного року. Зараз у нього вільний рік, і я й гадки не маю, що він робитиме. Пітер каже, що йому байдуже, чим він займатиметься, аби лише не марнував часу, а працював чи навчався. Доньці — її звати Клодаг — дванадцять, і вона до нестями любить коней. Ми так і не зрозуміли, чому вона обрала собі таке дороге хобі.
— Могла й дельтапланеризмом захопитися…
І обидві жінки дружно розреготалися. Приємно було поговорити за філіжанкою кави, наче подружки, які обговорюють своїх чоловіків і дітей. Здавалося, вони вже сто років знають одна одну.
Елфріда подивилася на Табіту — у чорному светрі з комірцем поло, сучасна стрижка — і, не стримавшись, запитала:
— Тобі подобається бути дружиною священника? Сподіваюся, не проти, якщо ми перейдемо на «ти»?
— Звісно ж, не проти. А щодо дружини священника, то я щаслива, що вийшла за нього заміж. І я не лише дружина священника, я ще й викладаю мистецтво у школі. Кваліфікована вчителька з усіма необхідними дипломами. П’ять уроків на тиждень.
— І сама малюєш?
— Так, фарбами й олівцями, але викладаю ще гончарство і шиття. Мої старшокласниці пошили всі подушечки під коліна у церкві. Грандіозний був проект. А кожна мама у Крейґані має трохи кривобокий горщик для бегоній.
— А я була актрисою, — сказала Елфріда, одразу знітившись. Прозвучало так, ніби вона змагалася з Табітою талантами. Аж забрати свої слова назад захотілося.
Але Табіта щиро зацікавилася, тому Елфріді відлягло від душі.
— Справді?! — вигукнула вона. — Не здивована, якщо чесно. Легко можу уявити тебе на сцені. Ти була знаменитою?
— Ні, анітрохи. Але без роботи ніколи не залишалася.
— Це найважливіше, правда? Робити те, що любиш, і отримувати за це гроші. Для мене це теж важливо. Тоді починаєш себе поважати. І Пітер мене розуміє. Це одна з причин, чому я так його кохаю. Дуже хочу, щоб ви познайомилися. Запросила б тебе до себе, але, мабуть, краще дочекатися, коли вони з Оскаром порозуміються. Щойно вони все владнають, одразу ж отримаєте запрошення. Тобто я хотіла сказати, що зателефоную, і ми про все домовимося.
19
«Тардіс» — машина часу і космічний корабель із серіалу «Доктор Хто». Має вигляд синьої поліційної будки, але всередині вона значно більша, ніж здається зовні.