— Хлопчачі класи, запах поту з кросівок і гучну поп-музику.
— Не надто романтичні спогади.
— Я був молодим учителем. Романтикою там і не пахло. — Він глянув на годинник. — Елфрідо, мені вже час.
— Ти ж будеш обережним, правда?
— Постараюся.
— Ти просто святий.
— Попрошу місис Снід відполірувати мені німб.
— Оскаре…
— Що?
— Успіху.
Тієї ночі вітер подув зі сходу, і Оскар прокинувся вранці від стогону штормового вітру й стукотіння дощу по шибках. Довго лежав без сну, думаючи про Ґодфрі Біллікліффа. Нарешті він дізнався, як того звати, поки допомагав медсестрі заповнювати нескінченні папери, а потім лишив старого під її милостивою опікою.
Усе виявилося значно легше, ніж він думав. До Інвернесса вони доїхали без пригод. Старий Біллікліфф, щасливий, що про нього піклуються, проговорив усю дорогу. Оскар багато дізнався про його життя: військова кар’єра, служба в Німеччині у складі англійських частин на Рейні, знайомство з майбутньою дружиною в місті Оснабрюк, а затим шлюб уже в Британії, в Колчестері, який, на жаль, виявився бездітним. Оскар, зосереджений на дорозі, слухав і час від часу ввічливо кивав, а Ґодфрі Біллікліфф, користуючись нагодою, теревенив і теревенив.
Майор Біллікліфф замовк лише тоді, коли вони вже їхали трасою через Блек-Айл[25] і на іншому березі показався Інвернесс. Спершу Оскар подумав, що старий заснув, але, скоса зиркнувши на нього, побачив, що ні. Може, просто задумався. За якусь хвилю Біллікліфф знову заговорив, але цього разу не про минуле, а про теперішнє і майбутнє.
— Я тут думав, Оскаре…
— Про що?
— Про те, що буде… Що я ж можу і дуба врізати…
— Та не вріжете ви дуба, — запевнив його Оскар, намагаючись говорити твердим голосом.
— Ніколи не знаєш… Уже не молодий… Треба бути готовим… До всіх несподіванок. Ще в армії це засвоїв. Завжди мусиш готуватися до найгіршого, а сподіватися на найкраще. — Після тривалої паузи додав: — Я подумав… вирішуй сам, звісно… може, ти будеш моїм виконавцем заповіту? Добре знати… що руки надійні…
— Не впевнений, що мої руки надійні.
— Та ну, не кажи такого. Племінник Гектора Маклеллана. От його син і справді не дуже… А ти… Ти зовсім інша людина. Усі друзі вже померли. Ось і подумав, може, ти… Зацікавишся…
Біллікліфф замовкав на півслові, добряче дратуючи Оскара.
Але він, намагаючись опанувати себе, якомога спокійніше відповів:
— Якщо ви так хочете. Якщо так вам буде спокійніше, то я охоче стану вашим виконавцем заповіту. Але…
— От і чудово. Домовилися. Скажу своєму юристові. Хороший чолов’яга. Він підготував усі документи, коли я купував свій будинок. А ще риболовлю любить. І загалом приємна людина.
— А ім’я в нього є?
Майор Біллікліфф фиркнув — мабуть, це він так усміхнувся у відповідь на дивне Оскарове запитання.
— Звісно, у нього є ім’я. Мардо Маккензі. Фірма — «Маккензі і Стаут». Саут-стріт, Інвернесс.
— Мардо Маккензі.
— Я повинен йому повідомити, що ти мій виконавець заповіту. Домовилися… Зателефоную йому, — сказав майор і на мить замислився. — Може, з лікарні подзвонити? У них же є телефони… так? — запитав він із сумнівом у голосі.
— Звісно. Медсестра принесе його вам у ліжко, не сумніваюся.
— Раніше все було інакше, — сказав майор Біллікліфф так, наче подумки перенісся в ті часи, коли нудився у військовому шпиталі у Скутарі. — Лікарі-військові. Судна, які подають тяжкохворим. Сестра-господарка у званні старшини. І телефонів тоді не було.
Мабуть, поринувши у спогади, він знову замовк, і вже не зронив ані слова до кінця дороги.
Лікарня називалася «Роял Вестерн». Оскар легко знайшов її, і далі майором зайнялися безпосередньо медпрацівники. А він лише його супроводжував. Їм назустріч одразу вискочив санітар з візком і посадив на нього Біллікліффа. Оскар ішов поруч, тримаючи в руці його валізу — добряче пошарпану і важелезну, ніби пошиту зі слонової шкіри. Вони піднялися нагору у величезному ліфті, пройшлися довгими коридорами, вистеленими блискучим лінолеумом — і нарешті потрапили в чотирнадцяте відділення. Медсестра вже чекала на них із планшетом і паперами, щоб оформити всі документи. Усе йшло добре, поки вони не дійшли до питання про родичів.
— Ваші найближчі родичі, майоре Біллікліфф?
— Перепрошую? — спантеличено перепитав майор.
— Ваші найближчі родичі. Ну… дружина, діти, брати чи сестри.
— Нікого немає, — відказав він, похитавши головою. — Ні душі.
— Ой, та не може такого бути. Хтось же повинен залишитися.