— Ну… вівчарі охороняли стада, отже, найімовірніше, це був час окоту і доводилося стежити, щоб вовки не з’їли малечу. І ще одне: науковці кажуть, що дві тисячі років тому в цей час на небі сяяла дивовижно яскрава зоря.
— То чому ж ми не святкуємо Різдво навесні?
— Думаю, перші християни були неабиякі хитруни. Вони просто адаптували все те, що їм дісталося від язичників — пристосовували під себе, так би мовити. А зимове сонцестояння, найкоротший день року, завжди всі святкували. Гадаю, у дохристиянські часи люди влаштовували вечірки, щоб якось себе потішити — палили багаття, водили хороводи, запалювали свічки, прикрашали житла омелою, пекли пироги… — Оскар всміхнувся. — Зрештою, напивалися і займалися коханням.
— Виходить, перші християни просто запозичили собі це свято?
— Виходить, що так.
— Але й додали щось своє.
— Віру в сина Божого.
— Ясно, — відказала Люсі, відзначивши, що таке пояснення цілком логічне й аргументоване. — А ялинки?
— Це німецька традиція. Її привіз Альберт, принц-консорт, чоловік королеви Вікторії.
— А індичка?
— Індичка походить з Америки. А доти традиційною стравою була гуска.
— А різдвяні гімни?
— Деякі з них старі, деякі — нові.
— А вассейлінг[30]? Що це таке? Ніколи його не розуміла.
— Просто випивання. Ще його називають бражничанням. Пили здебільшого ель із додаванням спецій.
— А панчоха?
— А от звідки взявся цей звичай, навіть не знаю.
Люсі хвильку помовчала, а потім спитала:
— А вам подобається Різдво?
— Частково, — стримано відповів Оскар.
— А мені не дуже. Спершу стільки розмов, а потім… настає розчарування.
— Із чого випливає, що не варто зачаровуватися, щоб потім не довелося розчаровуватися. — Годинник над ними пробив пів на третю. Далекий, мелодійний, приглушений дзвін. Оскар сказав: — Здається, ми трохи засиділися.
Люсі промовчала. У церкві панувала цілковита тиша. Десь здалеку долинали різні звуки: проїхала автівка, щось сказав якийсь чоловік, крикнула чайка, пролітаючи над церквою. Люсі підняла голову й уперше помітила, що високо вгорі, під карнизом, висять світильники. Зараз вони не горіли, тому вона їх і не угледіла…
— Мабуть, тут дуже гарно, коли вмикають ці світильники, — сказала Люсі. — Вони як прожектори, ніби сонячні промені, що сяють на блакитній стелі.
— Думаю, їх вмикають під час недільної служби.
— Хотілося б побачити.
— Якщо хочеш, зможеш побачити, — тихо сказав Оскар і підвівся з лавочки. — Ходімо. Ми ж збиралися погуляти. Нам аж до узбережжя треба дійти, а вже скоро стемніє.
Керрі
Оскар, Люсі й Горас пішли гуляти. Важкі вхідні двері зачинилися за ними, а Керрі з Елфрідою так і сиділи за кухонним столом за недопитою кавою і рештками обіду. Глянувши одна на одну, вони радісно всміхнулися. Дві жінки з різних поколінь — дві старі подруги, які давно не бачилися і тепер насолоджувалися спокоєм і тишею.
— Оскар — дуже приємний і милий чоловік, — сказала Керрі.
А ще подумала, що Елфріда у свої шістдесят два — жвава, як молода дівчина. Така струнка. Яскраве волосся, барвистий одяг, помада на вустах — все свідчило про те, що вона ігнорує свій вік. Поруч із такою жінкою у будь-кого з’являється більше сил.
— Це правда, — задоволено кивнула Елфріда.
— Я дуже тішуся, що вони з Люсі, здається, подружилися. Бо дівчинка дуже хвилювалася. Звісно, у загальних рисах я розповіла їй про його дружину й доньку, і вона боялася, що Оскар не схоче бачити її у своєму домі, що вона нагадуватиме йому про Франческу. Боялася, що нервуватиме його. Ба більше, навіть думала, що він її зненавидить.
Елфріда її уважно слухала.
— Бідолашна дівчинка, — зітхнула Елфріда. — Але ж яка чуйна і доброзичлива. А Оскар, здається, зовсім не вміє ненавидіти. А якби і вмів, то й виду не показав би. У нас тут була одна ситуація… Ключі від будинку зберігалися в одного нудного старого, і нам потрібно було їх у нього забрати. Не дуже приємний чоловік, почав чіплятися до Оскара, щоб той записався до тутешнього гольф-клубу, натякав, що їм треба якось зустрітися і випити… Приголомшений такою безцеремонністю, Оскар перші кілька тижнів майже не виходив з дому. А якщо й наважувався виткнути носа за ворота, то летів до крамниці через дорогу, натягнувши капелюха на очі — до смерті боявся, що зустріне майора Біллікліффа і муситиме запросити його в гості на джин. А потім Оскар дізнався, що старий захворів. Прийшов до нього, а той лежить у ліжку геть слабий. Одразу ж вирішив відвезти його в лікарню в Інвернесс. Оскару стало дуже шкода майора. Тим паче, що дружина старого померла, і той залишився на цьому світі один як перст. Тож, як бачиш, Оскар взагалі не може ненавидіти.