— Ви не зобов’язані грати. Ніхто нікого не примушує. Не хочете — то не хочете. Але якщо раптом виникне таке бажання і ви вирішите, що це якось вам допоможе — матимете таку можливість.
— Мені дуже приємно. Дякую.
— Тільки ключ покладіть у безпечному місці, — широко всміхнувся Пітер. — Це єдиний запасний. — Він уже розвернувся, щоб іти, аж раптом знову зупинився. — Щось у мене мізки вже пливуть. Мало не забув. Табіта просила запитати, чи ви завітаєте до нас на чай і м’ясний пиріг у вівторок увечері? Будемо раді бачити всіх. Але прошу, без формальностей, наряджатися не потрібно. Наші діти, найімовірніше, теж будуть.
«Вівторок, — подумки повторив Оскар, і досі стискаючи ключ у руці. — Треба не забути Елфріді сказати».
А вголос підтвердив:
— У вівторок о шостій. Гадаю, ми охоче прийдемо.
— От і чудово, — сказав Пітер, вийшов за хвіртку і замкнув її на засув. — Тоді до зустрічі.
— Гарної гри. І дякую, що зайшли.
Люсі
У понеділок вранці, спустившись зі свого гніздечка на мансарді на другий поверх, Люсі побачила, що двері Керріної кімнати зачинені.
Спочатку вирішила, що вона ще спить, і хотіла її розбудити. Та за мить передумала.
Елфріда і Оскар снідали на кухні. Сьогодні в Оскара на сніданок були сосиски, і Люсі спіймала себе на думці, що теж мріє про гарячі, запашні сосиски. Бо сосиски на сніданок — райська насолода.
— Доброго ранку, Люсі, — привітався Оскар, коли вона зайшла на кухню, а тоді поклав ніж і виделку й обійняв її за плечі. — Як спалося?
— Чудово. А де Керрі?
— Керрі погано почувається, — сказала Елфріда, затим встала з-за столу, щоб покласти Люсі сосисок зі сковорідки. — Не думаю, що в неї грип. Найімовірніше, звичайна застуда. Тобі дві сосиски чи три?
— Три, будь ласка, якщо всім вистачить. Вона досі в ліжку?
— Так, я до неї заходила. Вона сказала, що всю ніч кашляла, не могла заснути, і тепер як вичавлений лимон. Я зробила їй чаю, а їсти вона не хоче. О дев’ятій відкриється медпункт, я зателефоную доктору Сінклеру, попрошу оглянути її.
— А він ходить до пацієнтів додому?
— Так медпункт у нас через дорогу.
Люсі сіла до столу.
— У Лондоні лікарі ніколи не приходять додому. Треба йти в лікарню і сидіти в коридорі з іншими хворими. Бабуся завжди каже, що туди йдеш з однією болячкою, а виходиш із трьома. Як думаєте, вона одужає? Керрі, маю на увазі. До Різдва вона має бути здоровою.
— Побачимо, що скаже доктор Сінклер.
— Можна я зайду до неї?
— Поки ми не знаємо, що з нею, не треба заходити. А раптом у неї щось заразне, і тебе обсипе. Чи вкриєшся вся виразками. Як бідолашний Йов[31].
Люсі відкусила шматок смачнючої сосиски, а Елфріда налила їй кави. Люсі сказала:
— Як прикро. Ми ж планували сьогодні прогулятися пляжем із Горасом.
— Але ж тобі ніхто не забороняє іти гуляти.
— А ви підете, Оскаре?
— Ні, сьогодні не можу. Треба написати багато листів, потім я іду стригтися, затим — у книжкову крамницю, хочу замовити дві книжки, а тоді ще треба забрати м’ясо у м’ясній лавці.
— А-а, зрозуміло, — розчаровано мовила Люсі.
— Але ж ти можеш піти сама, — усміхнувся Оскар. — Візьми Гораса, він тебе охоронятиме. Будеш як самотня дослідниця.
— А можна? — не приховуючи радості, запитала Люсі.
— Звісно.
Поки їла сосиски, Люсі розмірковувала над перспективою прогулятися самій. Тобто з Горасом. І що більше думала над цим, то більше ця ідея її захоплювала. У Лондоні, ясна річ, їй не дозволяли гуляти самій. А якщо вона домовлялася про зустріч з Еммою, мама завжди хотіла знати, куди вона йде і коли повернеться. Але тут, у Крейґані, люди жили зовсім інакше. Елфріда й Оскар навіть вхідних дверей ніколи не замикали. Автомобілі їздили містом дуже повільно, люди могли йти дорогою, а не тротуаром, ще й примудрялися зупинитися і перекинутися слівцем із кимось зі знайомих. Діти тут гуляли надворі самі, без супроводу дорослих — каталися на скейтах чи просто вешталися компаніями.
Коли вони з Оскаром ходили на узбережжя, вона бачила підлітків, які лазили по схилах і каталися на велосипедах. І не помітила біля них нікого з дорослих. Здається, зловісні незнайомці у плащах, алкоголіки й наркомани не прижилися в цьому здоровому кліматі. Може, не витримували холоду — як мікроби чи пліснява.
Тут вони почули, як відчинилися, а тоді зачинилися задні двері.
— Це місис Снід, — сказав Оскар, і за мить вона влетіла на кухню, вдягнена в рожевий спортивний костюм і яскраві кросівки.
— Знову жахлива погода, — мовила місис Снід. — Такі чорні хмари висять. Думаю, сніжитиме. — Побачивши Люсі, обернулася до неї: — Привіт, ти що тут робиш? Приїхала в гості? А де твоя тітка?
31
Йов — давньоєврейський проповідник, який свято вірив у Бога, мав сімох синів і трьох доньок. За легендою, диявол засумнівався у вірності Йова, і Бог дозволив йому спробувати схилити праведника до гріха. Йов утратив своїх дітей і захворів на тяжку хворобу — проказу. Він утратив усе, що мав, від нього відвернулися всі рідні й близькі. Але він мужньо витримав усі страждання, бо твердо вірив, що Бог не дає людям випробувань не по силі. За непохитну віру Господь нагородив Йова, повернувши все, що він утратив. До чоловіка повернулося здоров’я і багатство, а дружина народила йому ще сімох дітей.