— А... це ви?.. — сказав Раскольников дуже здивовано і раптом сам зніяковів.
Він одразу ж пригадав, що мати й сестра знають уже в загальних рисах з листа Лужина про якусь дівицю «певної професії». Оце тільки зараз він протестував проти наклепу Лужина і сказав, що бачив цю дівчину вперше, аж раптом вона сама заходить до нього. Згадав також, що анітрохи не протестував проти слів: «певної професії». Все це швидко й невиразно майнуло в його голові. Але, подивившись пильніше, він враз побачив, що ця зневажена істота така вже принижена, що йому раптом стало шкода її. Коли ж вона зробила зляканий рух, щоб утекти, — в ньому щось неначе перевернулося.
— Я вас зовсім не ждав, — заквапився він, спиняючи її поглядом. — Зробіть ласку, сідайте. Ви, певно, від Катерини Іванівни. Стривайте, не сюди, отут сядьте...
Коли увійшла Соня, Разуміхін, що сидів на одному з трьох стільців Раскольникова, коло самих дверей, підвівся, щоб дати їй увійти. Спочатку Раскольников показав їй місце в кутку дивана, де сидів Зосимов, але, зміркувавши, що цей диван — занадто фамільярне місце і править йому за ліжко, поспішив указати їй на стілець Разуміхіна.
— А ти сідай тут, — сказав він Разуміхіну, садовлячи його в куток, де сидів Зосимов.
Соня сіла, мало не трусячись від страху, і боязко подивилася на обох дам. Видно було, що вона й сама не розуміла, як могла вона сісти з ними поруч. Зміркувавши це, вона так злякалась, що враз підвелася знову і, вкрай збентежена, звернулася до Раскольникова.
— Я... я... зайшла на хвилинку, пробачте, що вас потурбувала, — заговорила вона, затинаючись. — Я від Катерини Іванівни, а їй послати було нікого... А Катерина Іванівна веліла дуже вас просити, щоб ви прийшли завтра на похоронну відправу, вранці... на обідню... на Митрофаніївському,[3-10] а потім у нас... у неї... пом’янути... Честь їй зробити... Вона веліла просити.
Соня затнулась і змовкла.
— Постараюся неодмінно... неодмінно, — відповів Раскольников, теж підвівшись і теж затинаючись і не договорюючи... — Будь ласка, сідайте, — сказав він раптом, — мені треба з вами поговорити. Прошу, — ви, може, поспішаєте, — зробіть ласку, подаруйте мені хвилини зо дві.
І він підсунув їй стілець. Соня знову сіла і знову боязко, розгублено, швидко глянула на обох дам і раптом опустила очі.
Бліде обличчя Раскольникова зашарілося, його неначе всього пересмикнуло; очі блиснули.
— Мамо, — сказав він твердо і наполегливо, — це Софія Семенівна Мармеладова, дочка того самого нещасного пана Мармеладова, якого вчора на моїх очах потоптали коні і про якого я вже вам казав...
Пульхерія Олександрівна глянула на Соню і злегка примружилася. Незважаючи на все своє збентеження під настійливим і визивним поглядом Роді, вона ніяк не могла відмовити собі в цій приємності. Дунечка серйозно, пильно втупилася просто в обличчя сердешній дівчині і здивовано її розглядала. Соня, почувши рекомендацію, підвела була очі знову, але зніяковіла ще більше, ніж до того.
— Я хотів вас спитати, — звернувся до неї хутчій Раскольников, — як це у вас сьогодні влаштувалося? Не турбували вас часом?., наприклад, з поліції.
— Н-ні, все обійшлося... Адже дуже добре видно, через що сталася смерть; не турбували; тільки от жильці сердяться.
— Чого?
— Що тіло довго стоїть... адже жарко тепер, дух... так що сьогодні, перед вечернею, на кладовище перенесуть, до завтра, в каплицю. Катерина Іванівна спочатку не хотіла, а тепер і сама бачить, що не можна...
— Так сьогодні?
— Вона просить вас зробити нам честь на похоронній відправі в церкві завтра бути, а потім уже до неї завітати, на поминки.
— Вона поминки справляє?
— Атож, закуску; вона веліла дуже вам дякувати, що ви вчора допомогли нам... без вас зовсім ні за що було б поховати. — І губи й підборіддя її раптом затремтіли, але вона скріпилася і здержалась, хутчій опустивши очі знову вниз.
3-10
...