— То чого ж він буде вартий після того! — різко й презирливо відповіла Дунечка.
— Це ми добре зробили, що тепер пішли звідти, — заквапилась, перебиваючи, Пульхерія Олександрівна, — він кудись у справах поспішав; хай пройдеться, хоч повітрям подихає... страх як у нього душно... а де тут повітрям тим дихати? Тут і на вулицях, мов у кімнатах без кватирок. Господи, що за місто!.. Обережно, уступися з дороги, задавлять, несуть щось! Адже це фортепіано пронесли, дивись... штовхаються як... Цієї дівиці я теж дуже боюся...
— Якої дівиці, мамо?
— Та отієї, Софії ж Семенівни, що оце зараз була.
— Чого ж?
— Передчуття в мене таке, Дуню. Ну, віриш чи ні, як увійшла вона, я ту ж мить і подумала, що саме отут головне й криється...
— Зовсім нічого не криється! — з досадою вигукнула Дуня. — І які ви з вашими передчуттями, мамо! Він тільки від учорашнього дня з нею знайомий, і тепер, коли ввійшла, не впізнав.
— Ну, от побачиш!.. Непокоїть вона мене, от побачиш, побачиш! І так я злякалася: дивиться вона на мене, дивиться, очі такі, що я насилу на стільці всиділа, пам’ятаєш, як рекомендувати почав? І дивно мені: Петро Петрович так про неї пише, а він її нам рекомендує, та ще тобі! Виходить, вона йому дорога!
— Мало що там пише! Про нас теж говорили, та й писали, хіба забули? А я певна, що вона... прекрасна і що все це — дурниця.
— Пошли їй Боже!
— А Петро Петрович негідний наклепник, — раптом відрізала Дунечка.
Пульхерія Олександрівна аж знітилась. Розмова урвалася.
— От що, от яка в мене до тебе справа... — сказав Раскольников, відводячи Разуміхіна до вікна.
— То я скажу Катерині Іванівні, що ви прийдете... — заспішила Соня, підводячись, щоб піти.
— Зараз, Софіє Семенівно, у нас немає секретів, ви не заважаєте... Я б хотів вам ще два слова сказати... От що, — звернувся він зненацька, не закінчивши, наче обірвав, до Разуміхіна. — Адже ти знаєш цього... Як його!.. Порфирія Петровича?
— Ще б пак! Родич. А що таке? — додав той з якимсь напливом цікавості.
— Адже він тепер цю справу... ну, от, про це вбивство... та вчора ж ви говорили... веде?
— Еге ж... а що? — Разуміхін раптом вирячив очі.
— Він заставників розшукував, а там у мене теж застави є, так, дріб’язок, проте сестрин перстеник, який вона мені на спомин подарувала, коли я сюди їхав, та батьків срібний годинник. Усе карбованців п’ять-шість коштує, але мені дороге, пам’ять. То що мені тепер робити? Не хочу я, щоб речі пропали, особливо годинник. Я просто потерпав, чекаючи, що мати захоче подивитись на нього, коли про Дунеччин годинник заговорили. Єдина річ, яка після батька збереглася. Вона занедужає, коли він пропаде! Жінки! То що ж робити, навчи! Знаю, що треба б у часть заявити.[3-11] А чи не краще самому Порфирію, га? Як ти гадаєш? Щоб справу швидше уладнати. Побачиш, ще до обіду мама спитає!
— Зовсім не в часть, а неодмінно до Порфирія! — вигукнув з якимось дивним хвилюванням Разуміхін. — Ну який же я радий! Та чого там, ходімо зараз, тут же два кроки, напевно, застанемо!
— Про мене... ходім...
— А він дуже, дуже, дуже, дуже буде радий з тобою познайомитись! Я багато говорив йому про тебе, в різний час... І вчора говорив. Ходім!.. То ти знав стару? Он воно що! Пре-чу-до-во все це обернулося!.. Ага... Софіє Іванівно...
— Софія Семенівна, — поправив Раскольников. — Софіє Семенівно, це приятель мій, Разуміхін, і людина він хороша...
— Якщо вам тепер треба йти... — почала Соня, зовсім і не глянувши на Разуміхіна і через те ще більше збентежившись.
— І ходімо! — вирішив Раскольников, — я до вас зайду сьогодні ж, Софіє Семенівно, скажіть мені тільки, де ви живете?
Він не те що збивався, а так, неначе поспішав і уникав її поглядів. Соня дала свою адресу і при цьому почервоніла. Всі разом вийшли.
— Не замикаєш хіба? — спитав Разуміхін, ідучи сходами слідом за ними.
— Ніколи!.. А втім, от уже два роки хочу все замок купити, — додав Раскольников недбало. — Правда, щасливі люди, кому замикати нічого? — сміючись звернувся він до Соні.
На вулиці стали на воротях.
— Вам направо, Софіє Семенівно? До речі: як ви мене відшукали? — спитав він, немовби бажаючи сказати їй щось зовсім інше. Йому все хотілося дивитись в її тихі, ясні очі, і якось не вдавалося.
— Та ви ж Поленьці вчора адресу сказали.
— Поля? Ага... Поленька! Ця... маленька... це ваша сестра? То я їй адресу дав?
— Та хіба ви забули?
— Ні... пам’ятаю...
3-11
...