Про марення він сказав з особливою значливістю.
— Ну, так, так, так, — поквапливо і невідомо яким саме словам підтакував Разуміхін, — то он чого тебе тоді... трохи вразило... а знаєш, ти і в маренні все про якісь персні та ланцюжки згадував!.. Ну так, так... Це зрозуміло, все тепер зрозуміло.
«Диви! Ач як розповзлася в них ця думка! Цей ось хлопець за мене на розп’яття піде, а он який радий, що роз’яснилось, чого це я про персні в маренні згадував! Ач як утвердилося у них в усіх!.. »
— А застанемо ж ми його? — спитав він уголос.
— Застанемо, застанемо, — квапився Разуміхін. — Це, брат, славний хлопець, ось побачиш! Незграбний трохи, тобто людина він і світська, та я в іншому розумінні кажу, що незграбний. Хлопець недурний, недурний, навіть дуже недурний, тільки напрям думок якийсь особливий... Недовірливий, скептик, цинік... обманювати любить, тобто не обманювати, а морочити... Ну і матеріальний старий метод...[3-12] А діло знає, знає... Він одну справу, торік, таку про вбивство розкрив, у якій майже ніяких слідів не було! Дуже, дуже, дуже хоче з тобою познайомитись!
— Та з якої ж речі дуже?
— Тобто не те щоб... бачиш, останнім часом, як ото ти занедужав, мені часто й багато доводилося про тебе згадувати... Ну, він слухав... і як дізнався, що ти по юридичній лінії і кінчити курсу не можеш, через обставини, то сказав: «Шкода!» Я й зробив висновок... тобто все разом узяте, не тільки це; вчора Замєтов... Бачиш, Родю, я тобі щось учора плів, п’яним бувши, коли додому йшли... то я, брат, боюсь, щоб ти не перебільшив, бачиш...
— Що саме? Що мене божевільним вважають? А може, це й правда.
Він напружено усміхнувся.
— А так... так... тобто, тьху, ні!.. Ну, та все, про що я говорив... (і про інше теж), все це було пусте і з п’яних очей.
— Та чого ти виправдуєшся! Як все це мені набридло! — крикнув Раскольников з перебільшеною роздратованістю. Він, проте, почасти удавав її.
— Знаю, знаю, розумію. Будь певен, що розумію. Соромно навіть казати...
— А коли соромно, то й не кажи!
Обидва замовкли. Разуміхін був більш ніж захоплений, і Раскольников з огидою це відчував. Тривожило його й те, що Разуміхін розповів йому зараз про Порфирія.
«Цьому теж треба Лазаря співати,[3-13] — думав він, бліднучи, і серце в нього заколотилося, — і натуральніше співати. Най-натуральніше, звичайно, було б нічого не співати. Підкреслено нічого не співати! Ні, підкреслено було б знову-таки не натурально... Ну, та вже як обернеться... побачимо... зараз-добре те, що я йду, чи ні? Метелик сам на свічку летить. Серце колотиться, от що недобре!..»
— У цьому сірому будинку, — сказав Разуміхін.
«Найважливіше — це знає Порфирій чи не знає, що я вчора в тієї відьми у квартирі був... і про кров розпитував? В одну мить треба це виявити, з першого погляду, як увійду, з обличчя дізнатись; і-нак-ше... хоч пропаду, а дізнаюсь!»
— А знаєш що? — зненацька звернувся він до Разуміхіна з лукавою усмішкою, — я, брат, сьогодні помітив, що ти зранку якось незвичайно схвильований. Правда ж?
— Чому схвильований? Зовсім я не схвильований, — аж пересмикнуло Разуміхіна.
— Ні, брат, справді, помітно. На стільці ти сидів так, як ніколи не сидиш, якось на краєчку, і весь час тебе ніби судорога сіпала. Схоплювався ні з того ні з сього. То сердитий, а то пика мов найсолодший льодяник зненацька зробиться. Червонів навіть; надто коли тебе запросили обідати, ти страшенно почервонів.
— Та зовсім ні; брешеш! Ти про що це?
— Та чого ти наче школяр викручуєшся! Тьху чорт, та він знову почервонів!
— Яка ти свиня одначе!
— Та чого ти ніяковієш? Ромео![3-14] Стривай, я про це в одному місці розкажу сьогодні, ха-ха-ха! От маму насмішу... та й ще декого...
— Слухай, слухай, слухай, адже це серйозно, адже це... Що ж це після цього, чорт! — збився остаточно Разуміхін, холонучи з жаху. — Що ти їм розкажеш? Я, брат... Тьху, яка ж ти свиня!
— Просто тобі троянда весняна! І як це тобі личить, коли б ти знав; Ромео десяти вершків на зріст![3-15] А як ти вимився сьогодні, нігті он почистив, га? Коли це таке бувало? Та їй-богу ж, ти й напомадився. Ану, нахились!
— Свиня!!!
Раскольников так сміявся, що, здавалось, уже й здержати себе не міг, так зі сміхом і ввійшли у квартиру Порфирія Петровича. Того й треба було Раскольникову: з кімнат можна було почути, що вони ввійшли сміючись і все ще регочуть у прихожій.
3-12
3-13
Л
3-15
...