«Дурень! » — вилаяв його про себе Раскольников.
— Вам треба подати заяву в поліцію, — з цілком діловим виглядом сказав Порфирій, — про те, що, дізнавшись про отаку, мовляв, подію, тобто про це вбивство, — ви просите, в свою чергу, повідомити слідчого, якому доручено справу, що отакі й отакі речі належать вам і ви хочете їх викупити... або, скажімо... А втім, вам напишуть.
— У тому ж і річ, що в мене тепер, — якнайбільше постарався удати ніяковість Раскольников, — скрута з грішми... і навіть такої дрібниці не можу... я, бачите, хотів би тепер тільки заявити, що ці речі мої, а коли будуть гроші...
— Це все одно, — відповів Порфирій Петрович, холодно сприймаючи пояснення про фінанси, — а втім, можна вам і прямо, коли схочете, написати до мене, в тому ж розумінні, що от, мовляв, дізнавшись про те й те і повідомляючи про отакі-то мої речі, прошу...
— Це на звичайному, на простому папері?[3-17] — поспішив перебити Раскольников, знову цікавлячись фінансовою стороною справи.
— О, на найпростішому! — і раптом Порфирій Петрович якось явно насмішкувато подивився на нього, примружившись і начебто підморгнувши йому. А втім, це, може, тільки так здалося Раскольникову, бо сталось усе в якусь мить. Принаймні щось таке та було. Раскольников побожився б, що той йому підморгнув, біс його знає для чого.
«Знає!» — блискавкою промайнуло в його голові.
— Пробачте, що такими дурницями турбував, — говорив він далі, трохи збившись, — речі мої коштують якихось там п’ять карбованців, але вони мені особливо дорогі як пам’ять про тих, від кого дісталися, і, признаюсь, я, коли почув, дуже схвилювався...
— Тим-то ти так і стрепенувся вчора, коли я Зосимову сказав, що Порфирій закладників опитує! — вкинув Разуміхін, з очевидним наміром.
Це вже було занадто. Раскольников не стерпів і злісно блиснув на нього своїми чорними очима, в яких спалахнув гнів. Та одразу ж і схаменувся.
— Ти, брат, здається, з мене підсміюєшся? — звернувся він до Разуміхіна зі спритно удаваним роздратуванням. — Я згоден, що, може, вже надто турбуюсь про такий, як на твій погляд, дріб’язок, але ж не можна вважати мене за це ні егоїстом, ні пожадливим, і як на мій погляд — ці дві жалюгідні дрібнички можуть бути зовсім і не дріб’язком. Я тобі вже казав, що цей срібний годинник, якому ціна — копійка, єдина річ, що після батька лишилася. З мене смійся, але до мене мати приїхала, — повернувся він раптом до Порфирія, — і коли б вона дізналася, — повернувся знову він хутчій до Разуміхіна, особливо стараючись, щоб затремтів голос, — що цей годинник пропав, то, присягаюсь, це б її до розпачу довело! Жінки!
— Та зовсім же ні! Я зовсім не те хотів сказати! Я зовсім навпаки! — кричав засмучений Разуміхін.
«Чи добре? Чи натурально? Чи не переграв часом? — потерпав про себе Раскольников. — Навіщо сказав: “жінки”?»
— То до вас мати приїхала? — поцікавився для чогось Порфирій Петрович.
— Еге ж.
— Коли ж це?
— Вчора ввечері.
Порфирій помовчав, неначе щось обмірковуючи.
— Ваші речі ні в якому разі й не могли пропасти, — спокійно й холодно повів він далі. — Адже я давно вас тут чекаю.
І, мов нічого не сталося, він дбайливо став підставляти попільничку Разуміхіну, який нещадно струшував попіл цигарки на килим. Раскольников здригнувся, але Порфирій наче й не дивився, все ще заклопотаний цигаркою Разуміхіна.
— Що-о? Чекав! Та ти хіба знав, що й він туди носив застави? — крикнув Разуміхін.
Порфирій Петрович прямо звернувся до Раскольникова.
— Обидві ваші речі, перстень і годинник, були у неї в одному папірці загорнуті, а на папірці ваше ім’я олівцем чітко виведене, так само як і число і місяць, коли вона їх від вас одержала...
— Які ви спостережливі!.. — незграбно усміхнувся Раскольников, особливо стараючись дивитись йому просто в очі; але не зміг утерпіти і раптом додав:— Я тому так сказав це, що, десь певно, дуже багато було заставників... так що вам важко було б їх усіх запам’ятати... А ви, навпаки, так добре всіх їх пам’ятаєте, і... і...
3-17