— Цілком справедливо, страшніше, — озвався Порфирій.
— Ні, це ти вже щось захопився! Тут помилка. Я прочитаю. Ти захопився! Ти не можеш так думати... Прочитаю.
— У статті всього цього немає, там тільки натяки, — промовив Раскольников.
— Так, так, — не сиділося Порфирію, — мені майже ясно стало тепер, який погляд у вас на злочин, але... даруйте мені за мою настирливість (дуже вже я вас турбую, аж самому совісно!) — але ж бачите: заспокоїли ви мене оце дуже щодо помилок у визначенні розрядів, але... мене все ще у всьому цьому різні практичні випадки непокоять! А що, коли якийсь муж або юнак почне думати, що він Лікург чи там Магомет... — майбутній, звичайно, — та й ну усувати всі перешкоди до того... Треба йому, скажімо, рушати в далекий похід, а в поході гроші потрібні... ну й почне добувати собі для походу... знаєте?
Замєтов зненацька пирхнув зі свого кутка. Раскольников навіть очей на нього не звів.
— Я мушу погодитись, — спокійно відповів він, — що такі випадки справді мають бути. Дурненькі і марнославні особливо на цей гачок потрапляють; а надто молодь.
— От бачите. Ну, то як же?
— А отак же, — усміхнувся Раскольников, — не я в цьому винен. Так є і буде завжди. Ось він (він кивнув на Разуміхіна) казав зараз, що я кров дозволяю. Ну то що ж? Суспільство ж досить забезпечене засланнями, тюрмами, судовими слідчими, каторгами, — чого ж турбуватись? І розшукуйте злодія!..
— Ну, а якщо розшукаємо?
— Туди йому й дорога.
— А ви таки логічні. А як же щодо його сумління?
— Та яке вам до нього діло?
— Та так уже, з гуманності.
— У кого воно є, той нехай і страждає, якщо визнає помилку, — це і кара йому, — крім каторги.
— Ну, а тим, справді геніальним, — нахмурившись, спитав Разуміхін, — отим, кому різати право надано, тим дозволено і не страждати зовсім, навіть за кров пролиту?
— Навіщо тут слово: дозволено? Тут немає ні дозволу, ні заборони. Хай страждає, коли шкода жертви... Страждання й біль завжди обов’язкові для широкої свідомості і глибокого серця. Справді великі люди, мені здається, повинні відчувати на світі велику журбу, — додав він раптом замислено, навіть не в тон розмові.
Він підвів голову, вдумливо подивився на всіх, усміхнувся і взяв кашкета. Він був дуже спокійний порівняно з тим, яким він прийшов сюди, і відчував це. Всі встали.
— Ну, лайте мене чи ні, сердьтеся чи ні, а я не можу стерпіти, — завів знову Порфирій Петрович, — дозвольте ще запитаннячко одне (ой, і турбую ж я вас!), одну тільки маленьку ідейку хотів би викласти, тільки для того, щоб не забути...
— Гаразд, викладайте вашу ідейку, — серйозний і блідий стояв перед ним, чекаючи, Раскольников.
— Але ж от... далебі, не знаю... як би краще висловитись... ідейка надто вже делікатненька... так би мовити, психологічна... От коли ви вашу статейку ту писали, — адже бути того не може, хе, хе! щоб ви самі себе не вважали, — ну хоч трошечки, — теж людиною «незвичайною», що проголошує нове слово, — у вашому тобто розумінні... Адже так?
— Цілком можливо, — зневажливо відповів Раскольников.
Разуміхіна наче пересмикнуло.
— А коли так, то невже ви б самі зважилися, — ну там, через житейські якісь невдачі і скруту або для допомоги як-небудь усьому людству, — переступити через перешкоду?.. Ну, наприклад, убити й пограбувати?..
І він якось раптом знову підморгнув Раскольникову лівим оком і розсміявся нечутно, — точнісінько як і допіру.
— Коли б я і переступив, то вже б, звичайно, вам не сказав, — з визивною, гордовитою зневагою відповів Раскольников.
— Ні, то я так тільки цікавлюсь, власне, щоб краще зрозуміти вашу статтю, з самого тільки літературного боку...
«Але ж як це одверто і зухвало! » — з огидою подумав Раскольников.
— Дозвольте вам сказати, — сказав він сухо, — що Магометом чи Наполеоном я себе не вважаю... так само як і кимось подібним до цих осіб, отже і не можу, не бувши таким, дати вам задовільне пояснення того, що б я зробив.
— Ну, годі вам, хто ж у нас на Русі себе Наполеоном не вважає?[3-25] — з надзвичайною фамільярністю проказав раптом Порфирій. Навіть в інтонації його голосу було цього разу щось уже особливо ясне.
— Чи не Наполеон який-небудь майбутній і нашу Альону Іванівну минулого тижня сокирою уколошкав? — ляпнув зненацька з кутка Замєтов.
Раскольников мовчав і пильно, твердо дивився на Порфирія. Разуміхін неприязно нахмурився. Йому вже й раніше почало наче щось здаватись. Він гнівно подивився навколо. Минула хвилина тяжкої мовчанки. Раскольников повернувся, щоб іти.
3-25
...