Він важко перевів подих, — але дивно, сон неначе все ще тривав: двері були відчинені навстіж, і на порозі стояв зовсім не знайомий йому чоловік і пильно його розглядав.
Раскольников не встиг ще повністю розплющити очі й одразу заплющив їх знову. Він лежав навзнак і не ворушився. «Сон це триває чи ні», — думав він і непомітно знову трошечки підвів вії, щоб подивитись: незнайомий стояв на тому ж місці і, як і допіру, вдивлявся у нього. Раптом він обережно переступив поріг, старанно причинив за собою двері, підійшов до стола, почекав якусь мить, — увесь цей час не зводячи з нього очей, — і тихо, без шуму, сів на стілець біля дивана; капелюх поставив збоку, на підлозі, а обома руками сперся на паличку, поклавши підборіддя на руки. Видно було, що він приготувався довго чекати. Крізь вії, що моргали, Раскольников ледве роздивився, що чоловік цей був уже немолодий, дебелий і з густою, світлою, майже білою бородою...
Минуло хвилин з десять. Було ще видно, але вже вечоріло. В кімнаті панувала цілковита тиша. Навіть зі сходів не долинало жодного звуку. Тільки дзижчала і билася якась велика муха, вдаряючись з льоту об скло. Нарешті це стало нестерпним: Раскольников раптом підвівся і сів на дивані.
— Ну, кажіть, чого вам треба?
— А я ж так і знав, що ви не спите, а тільки удаєте, — почув він дивну відповідь. Незнайомий спокійно розсміявся. — Аркадій Іванович Свидригайлов, дозвольте відрекомендуватись...
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
I
«Невже це ще триває сон?» — подумав ще раз Раскольников. Обережно й недовірливо вдивлявся він у несподіваного гостя.
— Свидригайлов? Дурниця якась! Бути не може! — промовив він нарешті вголос, зчудовано.
Здавалося, гість зовсім не здивувався, почувши цей вигук.
— З двох причин до вас завітав, по-перше, особисто познайомитись побажав, бо давно вже багато чув про вас дуже цікавого і вигідного для вас; а по-друге, сподіваюсь, що не відмовитесь, можливо, допомогти мені в одній справі, що прямо стосується інтересів сестриці вашої, Євдокії Романівни. Самого мене, без рекомендації, вона, може, й на поріг до себе тепер не пустить, через упередженість, ну а з вашою допомогою я, навпаки, сподіваюсь...
— Марно сподіваєтесь, — перебив Раскольников.
— Вони ж тільки вчора прибули, дозвольте спитати?
Раскольников не відповів.
— Вчора, я знаю. Я ж сам прибув тільки позавчора. Ну, то от що я скажу вам щодо цього, Родіоне Романовичу; виправдуватись вважаю зайвим, але дозвольте ж і мені заявити: що ж тут, в усьому цьому, справді, такого особливо злочинного з мого боку, коли міркувати без упереджень, а розсудливо?
Раскольников усе ще мовчки розглядав його.
— Те, що у своєму домі переслідував беззахисну дівчину й «ображав її своїми мерзотними пропозиціями», чи що? (Сам наперед забігаю!) Та зважте ж тільки, що і я — людина et nihil humanum,[*] одним словом, що і я — можу захопитись і покохати (що вже, відома річ, не з нашої волі робиться), тоді все найприроднішим чином пояснюється. Тут питання ось у чому: злочинець я чи сам жертва? Ну а що коли жертва? Адже пропонуючи дівчині, яку я покохав, тікати зі мною в Америку або у Швейцарію, я, може, найщиріших почуттів тоді був сповнений, та ще думав взаємне щастя збудувати!.. Адже розум пристрасті служить; я, може, себе ще більше занапащав, коли хочете!..
*
3 латинського вислову: Homo sum et nihil humanum a me alienum puto (Я людина, і ніщо людське мені не чуже).