— Та зовсім не в тому річ, — з відразою перебив Раскольников, — просто ви огидні, маєте ви там рацію чи ні, ну, от з вами й не хочуть знатись, і женуть вас геть, і йдіть собі!..
Свидригайлов зненацька зареготав.
— Одначе ж... одначе вас не обдуриш! — сказав він, одверто сміючись, — я думав схитрувати, аж ні, ви якраз на справжнісіньку точку стали!
— Та ви й зараз ще хитруєте.
— То що ж? То що ж? — повторював Свидригайлов, сміючись нарозхрист, — адже це bonne guerre,[**] як кажуть, і цілком дозволенна хитрість!.. Але все-таки ви мене перебили; так чи інакше, повторюю: ніяких неприємностей не було б, коли б не випадок у саду. Марфа Петрівна...
— А Марфу Петрівну ви теж, кажуть, доконали? — грубо перебив Раскольников.
— А ви й про це чули? А втім, як і не почути... Ну, відносно цього вашого запитання, далебі, не знаю, як вам сказати, хоч моє власне сумління найвищою мірою спокійне щодо цього. Тобто не подумайте, щоб я боявся чогось там такого: все це зроблено було як слід і в цілковитій точності: медичне слідство виявило апоплексію,[4-01] що сталася від купання одразу ж після доброго обіду, за яким було випито мало не цілу пляшку вина, та й нічого іншого і виявити воно не могло... Ні, я от що про себе думав якийсь час, особливо в дорозі, у вагоні сидячи: чи не спричинився я до всього цього... нещастя, якимсь там роздратуванням моральним або чимсь подібним? Але дійшов висновку, що й цього зовсім не могло бути.
Раскольников засміявся.
— Варто ж так турбуватись!
— Та ви чого смієтесь! Ви уявіть: я вдарив тільки два рази хлистиком, навіть знаків не було. Не вважайте мене, будь ласка, циніком; адже я добре знаю, як це негідно з мого боку, ну й таке інше; та я теж напевно знаю, що Марфа Петрівна, можливо, навіть і рада була цьому моєму, так би мовити, захопленню. Історія з приводу вашої сестриці вичерпалася до дна. Марфа Петрівна вже третій день змушена була сидіти дома; ні з чим в те поганеньке місто показатись, та й надокучила вона там усім з оцим своїм листом (про читання листа чули?). І раптом оці два удари хлистом як з неба падають!.. Насамперед карету веліла запрягати!.. Я вже й не кажу, що в жінок є такі випадки, коли їм дуже й дуже приємно бути ображеними, хоч і роблять вигляд, що обурені. Вони в усіх є, оці випадки; людина взагалі навіть дуже й дуже любить бути ображеною, чи помічали ви це? А що вже жінки — то особливо. Навіть можна сказати, що тим тільки й перебуваються.
Спочатку Раскольников хотів встати й піти і тим покінчити зустріч. Але якась цікавість і навіть мовби якийсь розрахунок удержали його на мить.
— Ви любите битися? — спитав він неуважливо.
— Ні, не дуже, — спокійно відповів Свидригайлов. — А з Марфою Петрівною ми майже й ніколи не билися. Ми весь час у згоді жили, і мною вона завжди була задоволена. Хлист я застосував, за всі наші сім років, усього тільки два рази (коли не рахувати ще одного третього випадку, дуже, проте, двозначного): вперше — через два місяці після нашого одруження, одразу ж, як тільки приїхали в маєток, і ось теперішній останній випадок. А ви вже думали, я такий недолюдок, ретроград, кріпосник?., хе-хе... А до речі, чи не пригадаєте ви, Родіоне Романовичу, як кілька років тому, ще за часів благодійної гласності, осоромили у нас всенародно і вселітературно якогось дворянина — забув прізвище! — та того, що німкеню відшмагав у вагоні, пригадуєте?[4-02] Тоді ще, того самого року, здається, і «Неподобний вчинок Века» стався (ну, «Єгипетські ночі», оте читання публічне, пригадуєте?[4-03] Оті чорні очі![4-04] О, де ти, золота пора нашої юності!). Ну, то от моя думка: добродієві, що відшмагав німкеню, глибоко не співчуваю, бо й справді воно... чого ж співчувати! Але при цьому не можу не заявити, що трапляються іноді такі підбурливі «німкені», що, мені здається, немає жодного прогресиста, який би напевне міг за себе поручитись. З цієї точки зору тоді ніхто не подивився на подію, а тимчасом ця точка і є справді гуманна, запевняю вас!
Сказавши це, Свидригайлов раптом знову розсміявся. Раскольникову ясно було, що перед ним людина, яка на щось твердо наважилася і собі на умі.
— Ви, мабуть, кілька днів поспіль ні з ким не говорили? — спитав він.
— Майже так. А що: певно, дивуєтесь, що я такий лагідний?
— Ні, я з того дивуюсь, що вже занадто ви лагідний.
— Через те, що на грубість ваших запитань не ображався? Так, чи що? Та... чого ж ображатись? Як запитували, так і відповідав, — додав він з дивним виразом простодушності. — Адже я нічим майже особливо не цікавлюсь, їй-богу, — говорив він далі наче в задумі. — Особливо тепер так-таки нічим і не цікавлюсь... А втім, ви можете подумати, що я не без певного наміру запобігаю перед вами, тим більше що маю діло до вашої сестриці, сам попередив. Але я вам одверто скажу: дуже скучно! Особливо ці три дні, так що я вам навіть зрадів... Не гнівайтеся, Родіоне Романовичу, але ви мені самі чомусь здаєтеся страх яким дивним. Як хочете, а щось у вас є; і саме тепер, тобто не власне в цю мить, а взагалі тепер... Ну, ну, не буду, не буду, не хмуртесь! Я ж не такий ведмідь, як ви гадаєте.
4-01
4-02
...
4-03
4-04