Выбрать главу

— Та зовсім не в тому річ, — з відразою перебив Раскольников, — просто ви огидні, маєте ви там рацію чи ні, ну, от з вами й не хочуть знатись, і женуть вас геть, і йдіть собі!..

Свидригайлов зненацька зареготав.

— Одначе ж... одначе вас не обдуриш! — сказав він, одверто сміючись, — я думав схитрувати, аж ні, ви якраз на справжнісіньку точку стали!

— Та ви й зараз ще хитруєте.

— То що ж? То що ж? — повторював Свидригайлов, сміючись нарозхрист, — адже це bonne guerre,[**] як кажуть, і цілком дозволенна хитрість!.. Але все-таки ви мене перебили; так чи інакше, повторюю: ніяких неприємностей не було б, коли б не випадок у саду. Марфа Петрівна...

— А Марфу Петрівну ви теж, кажуть, доконали? — грубо перебив Раскольников.

— А ви й про це чули? А втім, як і не почути... Ну, відносно цього вашого запитання, далебі, не знаю, як вам сказати, хоч моє власне сумління найвищою мірою спокійне щодо цього. Тобто не подумайте, щоб я боявся чогось там такого: все це зроблено було як слід і в цілковитій точності: медичне слідство виявило апоплексію,[4-01] що сталася від купання одразу ж після доброго обіду, за яким було випито мало не цілу пляшку вина, та й нічого іншого і виявити воно не могло... Ні, я от що про себе думав якийсь час, особливо в дорозі, у вагоні сидячи: чи не спричинився я до всього цього... нещастя, якимсь там роздратуванням моральним або чимсь подібним? Але дійшов висновку, що й цього зовсім не могло бути.

Раскольников засміявся.

— Варто ж так турбуватись!

— Та ви чого смієтесь! Ви уявіть: я вдарив тільки два рази хлистиком, навіть знаків не було. Не вважайте мене, будь ласка, циніком; адже я добре знаю, як це негідно з мого боку, ну й таке інше; та я теж напевно знаю, що Марфа Петрівна, можливо, навіть і рада була цьому моєму, так би мовити, захопленню. Історія з приводу вашої сестриці вичерпалася до дна. Марфа Петрівна вже третій день змушена була сидіти дома; ні з чим в те поганеньке місто показатись, та й надокучила вона там усім з оцим своїм листом (про читання листа чули?). І раптом оці два удари хлистом як з неба падають!.. Насамперед карету веліла запрягати!.. Я вже й не кажу, що в жінок є такі випадки, коли їм дуже й дуже приємно бути ображеними, хоч і роблять вигляд, що обурені. Вони в усіх є, оці випадки; людина взагалі навіть дуже й дуже любить бути ображеною, чи помічали ви це? А що вже жінки — то особливо. Навіть можна сказати, що тим тільки й перебуваються.

Спочатку Раскольников хотів встати й піти і тим покінчити зустріч. Але якась цікавість і навіть мовби якийсь розрахунок удержали його на мить.

— Ви любите битися? — спитав він неуважливо.

— Ні, не дуже, — спокійно відповів Свидригайлов. — А з Марфою Петрівною ми майже й ніколи не билися. Ми весь час у згоді жили, і мною вона завжди була задоволена. Хлист я застосував, за всі наші сім років, усього тільки два рази (коли не рахувати ще одного третього випадку, дуже, проте, двозначного): вперше — через два місяці після нашого одруження, одразу ж, як тільки приїхали в маєток, і ось теперішній останній випадок. А ви вже думали, я такий недолюдок, ретроград, кріпосник?., хе-хе... А до речі, чи не пригадаєте ви, Родіоне Романовичу, як кілька років тому, ще за часів благодійної гласності, осоромили у нас всенародно і вселітературно якогось дворянина — забув прізвище! — та того, що німкеню відшмагав у вагоні, пригадуєте?[4-02] Тоді ще, того самого року, здається, і «Неподобний вчинок Века» стався (ну, «Єгипетські ночі», оте читання публічне, пригадуєте?[4-03] Оті чорні очі![4-04] О, де ти, золота пора нашої юності!). Ну, то от моя думка: добродієві, що відшмагав німкеню, глибоко не співчуваю, бо й справді воно... чого ж співчувати! Але при цьому не можу не заявити, що трапляються іноді такі підбурливі «німкені», що, мені здається, немає жодного прогресиста, який би напевне міг за себе поручитись. З цієї точки зору тоді ніхто не подивився на подію, а тимчасом ця точка і є справді гуманна, запевняю вас!

Сказавши це, Свидригайлов раптом знову розсміявся. Раскольникову ясно було, що перед ним людина, яка на щось твердо наважилася і собі на умі.

— Ви, мабуть, кілька днів поспіль ні з ким не говорили? — спитав він.

— Майже так. А що: певно, дивуєтесь, що я такий лагідний?

— Ні, я з того дивуюсь, що вже занадто ви лагідний.

— Через те, що на грубість ваших запитань не ображався? Так, чи що? Та... чого ж ображатись? Як запитували, так і відповідав, — додав він з дивним виразом простодушності. — Адже я нічим майже особливо не цікавлюсь, їй-богу, — говорив він далі наче в задумі. — Особливо тепер так-таки нічим і не цікавлюсь... А втім, ви можете подумати, що я не без певного наміру запобігаю перед вами, тим більше що маю діло до вашої сестриці, сам попередив. Але я вам одверто скажу: дуже скучно! Особливо ці три дні, так що я вам навіть зрадів... Не гнівайтеся, Родіоне Романовичу, але ви мені самі чомусь здаєтеся страх яким дивним. Як хочете, а щось у вас є; і саме тепер, тобто не власне в цю мить, а взагалі тепер... Ну, ну, не буду, не буду, не хмуртесь! Я ж не такий ведмідь, як ви гадаєте.

вернуться

**

Добра війна (фр.)

вернуться

4-01

Апоплексія (від гр. apoplesso — вражаю, приголомшую) — тяжкий хворобливий стан, що настає внаслідок крововиливу в головний мозок.

вернуться

4-02

...кілька років тому, ще за часів благодійної гласності, осоромили у нас всенародно і все літературно якогось дворяниназабув прізвище!та того, що німкеню відшмагав у вагоні, пригадуєте? — Про поміщика Козляїнова, який відшмагав випадкову сусідку по вагону — німкеню з Риги, на початку 1860-х років писала мало не вся російська преса, що тоді ж викликало іронічне зауваження про благодійну гласність у журналі братів Достоєвських «Время»: «Только во времена незнакомой нам гостьи, прозванной благодетельной гласностью, стало возможным осмеивать некоторые лица всем надоевшие, или злоупотребившие закон и власть им предоставленную, или, наконец, такие, как, например, господин Козляинов, которые нет-нет да отдуют немку...» (Время. 1861. № 1. С. 53).

вернуться

4-03

«Неподобний вчинок Века » стався (ну, «Єгипетські ночі », оте читання публічне, пригадуєте?...) — «Безобразный поступок Века» — сенсаційна стаття у «С.-Петербургских ведомостях» (1861. 3 марта), автором якої був відомий публіцист та борець за права жінок М. Л. Михайлов. Об’єктом його полеміки стала стаття Петра Вейнберга у журналі «Век» (1861. № 8). Цей популярний поет і перекладач висловлював обурення вчинком дружини голови пермської казенної палати Толмачова, яка насмілилася на літературно-музичному вечорі в Пермі прочитати вірші Пушкіна (з його незакінченої повісті «Єгипетські ночі») про легендарну пропозицію єгипетської цариці І ст. до н. е. Клеопатри чоловікам її країни провести з нею ніч в обмін на життя. Достоєвський слідом за Михайловим також осудив виступ Вейнберга (Время. 1861. № 3): «Читать такое художественное произведение, как “Египетские ночи” Пушкина, вслух, в обществе, разумеется, нисколько не стыдно, так же точно как не стыдно останавливаться в восторге перед Венерой Медицейской на выставке в зале, где толпятся посетители всех возрастов и обоих полов. Но в обществе много предрассудков: обнаженные статуи ставить перед публикой принято; читать “Египетские ночи” тоже можно... Но на женщину за это чтение восстанут. Женщине у нас еще нет таких прав».

вернуться

4-04

Оті чорні очі! — Про чорні очі Толмачової, які «палали» під час її читання еротичної поезії Пушкіна, писав у звіті про цю непересічну для свого часу подію пермський кореспондент «С.-Петербургских ведомостей».