Раскольников похмуро глянув на нього.
— Ви, може, навіть і зовсім не ведмідь, — сказав він. — Мені здається навіть, що ви людина хорошого товариства або принаймні вмієте при нагоді бути порядним.
— Але ж я нічиєю думкою особливо не цікавлюсь, — сухо і мовби навіть з відтінком гордовитості відповів Свидригайлов, — а тому чом же й не побути пошляком, коли це убрання в нашому кліматі так зручно носити і... і особливо, коли і природний нахил до того маєш, — додав він, знову засміявшись.
— Я чув одначе, що у вас тут багато знайомих. Ви ж те, що називається «людина не без зв’язків». А коли так, то навіщо вам було до мене приходити, якби я вам не був для чогось потрібний?
— Це ви правду сказали, що у мене є знайомі, — підхопив Свидригайлов, обминаючи в запитанні головне, — я вже декого зустрічав: адже третій день вештаюсь; і сам пізнаю, і мене, здається, пізнають. Воно й зрозуміло, одягнений пристойно і вважаюсь людиною небідною; адже нас і селянська реформа не зачепила: ліси та луки заплавні, отже, прибутків і не втрачено; та... не піду я до них; давно вже набридло: ходжу третій день і не показуюсь ні в кого... А тут ще таке місто! І як це воно вийшло у нас таким, скажіть будь ласка! Місто канцеляристів і всіляких семінаристів! Далебі, я багато чого раніше тут не помічав, років вісім тому, коли тут валандався... На саму тільки анатомію тепер і покладаюсь, їй-богу!
— На яку анатомію?
— А відносно цих клубів, Дюссотів, пуантів цих ваших[4-05] або, можливо, от ще прогресу — ну, це хай буде без нас, — говорив він далі, начебто не помітивши знову запитання. — Та чи й охота шулером бути?
— А ви були шулером?
— Як же без цього? Ціла компанія нас була, щонайпристойніша, років вісім тому; проводили час; і все, знаєте, люди з манерами, поети були, грошовиті були. Та й взагалі у нас, в російському товаристві, найкращі манери у тих, кого не раз били, — звернули ви увагу на це? Це ж я, в селі живши, опустився. А все-таки посадовили мене тоді в тюрму за борги, грек один там ніжинський.[4-06] Тут і нагодилася Марфа Петрівна, поторгувалась і викупила мене за тридцять тисяч сребреників. (А всього я сімдесят тисяч заборгував.) Побралися ми з нею законним шлюбом, і повезла вона мене зараз же до себе в маєток, мовби скарб якийсь. Вона ж на п’ять років старша за мене. Дуже любила. Сім років з маєтку не виїздив. І майте собі на увазі, все життя документ проти мене, на чуже ім’я, на ці тридцять тисяч тримала, так що коли б надумав я збунтуватись, — одразу б у пастку! І зробила б! Адже в жінок усе це одне з одним уживається.
— А коли б не документ, накивали б п’ятами?
— Не знаю, що вам і сказати. Мене цей документ майже не зв’язував. Нікуди мені не хотілося, а за кордон Марфа Петрівна і сама мене разів зо два кликала, знаючи, що я нудився! Та що! За кордон я раніше їздив, і завжди мені тужно бувало. Не те щоб там щось, а от на світ благословляється, затока Неаполітанська, море, дивишся, І якось сумно. Найгірше те, що справді за чимсь сумуєш! Ні, на батьківщині краще: тут принаймні в усьому інших звинувачуєш, а себе виправдуєш. Я б, може, тепер в експедицію на Північний полюс поїхав,[4-07] бо j’ai le vin mauvais,[*] і пити мені гидко, а крім горілки нічого більше не лишається. Пробував. А що, кажуть, Берг у неділю в Юсуповому саду на величезному аеростаті полетить,[4-08] попутників за певну плату запрошує, правда це?
— А що, ви б полетіли?
— Я? ні... так спитав... — пробурмотів Свидригайлов, мовби задумавшись.
«Та що він це, справді, чи що?» — подумав Раскольников.
— Ні, документ мене не зв’язував, — говорив далі Свидригайлов роздумливо, — це я сам із маєтку не виїздив... Та вже скоро рік мине, як Марфа Петрівна на іменини мої і документ той мені повернула, та до того ж ще й суму значну подарувала. У неї ж був капітал. «Бачите, як я вам довіряю, Аркадію Івановичу», — далебі, так і сказала. Ви не ймете віри, що так сказала? А знаєте: адже я хазяїном неабияким зробився, в маєтку живши; мене в цілій окрузі знають. Книги теж передплачував. Марфа Петрівна спочатку схвалювала, а потім все побоювалась, що я заучуся.
4-05
4-06
4-07
4-08
...